12 січня

Запит на нову Ostpolitik

Чи має найбагатша країна Європи намагатися вирішити проблеми ре­гіо­ну? Німці здригаються від самої такої думки.
Матеріал друкованого видання
№ 1 (529)
від 11 січня

 Востаннє, коли ми бралися за лідерство, це закінчилося погано, кажуть вони з почуттям власної праведності. Після війни західнонімецькі політики мали відігравати роль розкаяних, щедрих, покірних і терпеливих. США були лідерами Заходу. У Західній Європі заправляли ФРН на пару з Францією. Оригінальне мислення в зов­нішній політиці не схвалювалося. Винятком була Ostpolitik — «східна політика», яка передбачала використання ФРН м’якої тактики для послаблення радянської хватки в Східній Європі.
Тепер проблеми в Європі вимагають від політиків у Берліні відповідей. Тим часом німці клеймлять Адміністрацію Дональда Трампа, але не хочуть приймати наслідків цього. Європа має брати відповідальність за власну оборону. Але скільки це коштуватиме й під чиєю егідою відбуватиметься? Німецькі політики не готові сказати своїм виборцям, що захист європейської безпеки вимагатиме вирішення проблеми ксенофобської клептократії в Росії. А німецька громадська думка не зносить ідеї про конфронтацію з Кремлем, попри численні свідчення його атак на власну політичну систему. 

Читайте також: Озирнутися на Схід

Також у списку завдань розробка спільної європейської стратегії протидії тероризму, що передбачає відмову від надто жорсткого регулювання передачі та зберігання даних. А ще напрацювання адекватної європейської політики щодо міграції. Крім того, Німеччина не опирається авторитаризму в Польщі та Угорщині, не має чіткої позиції стосовно Brexit. 

 Наразі виправдання для неї — політичний тупик. Перемовини про створення коаліції відновлюються в січні, але вони тільки підкреслюють вакуум, що утворився в серці Європи. Колись непереможна Анґела Меркель серйозно ослаблена. Навіть якщо їй удасться сформувати уряд, вона буде канцлеркою, якій більше не світить переобрання. Тим часом решта Європи спостерігає.

Коли йдеться про Росію, Китай чи Іран, то німецькі інстинкти ставлять на перше місце торгівлю, а на друге союзників. Приклад — «Північний потік-2», що має привести російський газ до Німеччини в обхід східноєвропейських друзів і союзників на кшталт України

Німецька політична еліта частково усвідомила проблему. Міністр закордонних справ і один із лідерів соціал-демократів Зіґмар Ґабріель розповідає про те, як політика «Америка передусім» Дональда Трампа робить світ небезпечнішим. Але він і його ліберальні колеги не розуміють, що самі реалізують не менш соліпсистську політику. І якщо американський президент огортає власну тактику в надмірний пафос, то берлінські політики свою стратегію «Німеччина насамперед» реалізують під машкарою лицемірства. Коли йдеться про Росію, Китай чи Іран, то німецькі інстинкти ставлять на перше місце торгівлю, а на друге союзників. Приклад — «Північний потік-2», що має привести російський газ до Німеччини в обхід східноєвропейських друзів і союзників на кшталт України. Проект чітко політичний: мета — закріпити Росію в ролі основного енергопостачальника Німеччини. Утім, німецькі політики наполягають на тому, що проект комерційний. Нещодавно мій друг Джеймі Кірчик сказав, що такі дії Німеччини — це безжальне переслідування власних інтересів та ігнорування більш загальноєвропейських міркувань про диверсифікацію енергопостачання. Так Німеччина реалізує націоналістичну однобоку політику під соусом риторики про невтручання. 

Замкненість Німеччини й економічна потуга країни — небезпечна суміш. Нездатність ухвалювати рішення — це також рішення. Якщо коротко, то найбільша країна Європи експортує нестабільність.

Читайте також: З реальності на екрани, і навпаки

 Східноєвропейські країни дедалі більше бояться безвідповідальності Німеччини. Нещодавно в Берліні я спілкувався з представниками литовської делегації, які намагаються пробудити німців. Найпереконливішим був не аргумент про трансатлантичну солідарність (його в добу Трампа продати важко), а заклики до історичної відповідальності Німеччини. 

Вона почуває провину перед Росією через травми Другої світової. Але чи не більшу відповідальність Німеччина має відчути перед країнами Східної та Центральної Європи, які опинилися в м’ясорубці пакту між Гітлером і Сталіним 1939 року. Саме в цих країнах, а не в Росії, ситуація переросла в Голокост, і саме ці країни з історією верховенства права та мирної незалежності радянська імперія захопила в 1945-му. Було б дивно, якби Німеччина знову плела змови з Кремлем за їх спинами, особливо коли зараз економічно вони важливіші за Росію. 
 Ще ми апелювали до власного інтересу Німеччини. Її східні союзники мають бачитися не тільки споживачами безпеки, а й її захисниками. Українські активісти найкраще у світі справляються з російською дезінформацією. Центр стратегічних комунікацій НАТО в Латвії має спроможності, яких бракує навіть США. Культурі безпеки Естонії, особливо здатності залучати цивільних до структур нацбезпеки, можна позаздрити. Литва є піонером у розбитті корупційної та визискувальної моделі газового експорту Росії, побудувавши плавучий термінал прийому СПГ. Багато з цього для наших німецьких господарів виявилося новиною. Змінити думку на такому фронті має бути не надто складно. Більша біла пляма — на лівому фланзі німецької політики, що засуджує імперіалізм та інші пороки, але не помічає, коли реальні імперії в сусідстві відновлюють гегемонію в колишніх колоніях. Якби якась західна країна ставилася до колишніх підданих так, як Росія ставиться до України, прогресивна громадськість у Німеччині вже ополчилася б проти неї. Так само ліберальна німецька думка мала би засудити те, як путінський режим пропагує переслідування ЛГБТ, релігійні та етнонаціоналістичні проекти в Росії й за кордоном. 

Нам конче потрібна нова «східна політика» з акцентом на солідарності та відповідальності. Але багатьом німцям легше критикувати далеке зло трампівської Америки.