12 січня

Стандарти Тижня

Одне з питань, яке мені адресують найчастіше, звучить так: «Як треба писати, щоб тебе опублікували в Тижні?».
Матеріал друкованого видання
№ 1 (529)
від 11 січня

Запитують студенти-початківці та досвідчені автори з науковими званнями. Зазвичай я відповідаю: «Подивіться наш журнал і сайт — це найкращий посібник, який дає відповідь на запитання «що?» і «як?». Таке пояснення здається найпрактичнішим, але розумію, що його все ж таки недостатньо. Не в тому сенсі, що потрібно писати такий собі лайфхак про структуру тексту, інформаційні приводи й інші професійні нюан­си. Треба нарешті пояснити, що ж таке Тиждень.

Ми бачимо свою місію в тому, щоб формувати порядок денний у країні. Пафосно й амбітно? Нехай. Але коли погортаєте паперовий чи електронний архів нашого видання, то не зможете оминути того факту, що необхідність дерадянізації, застереження про ймовірність російської агресії та бунт проти режиму Януковича — про все це ми писали задовго до того, як воно стало нашою реальністю. Зрозуміло, що ми не претендуємо на роль оракула й не збираємося забирати хліб в астрологів, наші прогнози породжені прискіпливим аналізом минулого та сьогодення. Це, власне, і є відповідальна журналістика. Ми не женемося за трендами, а прагнемо створювати їх. 

Читайте також: Незручні діалоги

Уже навіть після перемоги Революції гідності мені доводилося відповідати на запитання: «А що, україномовний журнал має попит?». Абсурдне, немов із якоїсь оперетки запитання, але поставлене цілком серйозно. Бо досі, попри всі історичні колізії, залишається стереотип, що по-справжньому серйозне видання — це обов’язково російською, бо то «по-панському», «по-модньому». Цю постколоніальну моду певна частина читачів в Україні й далі підтримує, бо досі отруєна меседжами на кшталт «два языка — один народ» чи «какая разница, на каком языке». Але українське в тренді, це надовго. І йти за інерцією, закладеною тут свого часу численними російськими медіа-менеджерами, — означає котитися назад, в обійми «русского мира». Саме так. Пропахченого парфумами з інтелектуальним ліберальним обличчям, але незмінним московським проносом. Замаскованого під політемігранта, який упевнено розповідає недолугим малоросам, як їм правильно тут будувати «другую Россию». І будівничих не бракує, бо інерція — страшна сила.

наші прогнози породжені прискіпливим аналізом минулого та сьогодення. Це, власне, і є відповідальна журналістика. Ми не женемося за трендами, а прагнемо створювати їх

Зізнаюся: формувати новий порядок денний сьогодні дещо важче, ніж у часи несвободи та «стабільності». Тоді був ризик, лютувала цензура, але місія чесного видання була простою: треба руйнувати, нищити (у нашому разі словом) кримінальний режим Януковича. І Тиждень не цурався мови ненависті до тих, хто був тоді при владі. Поважати «такий вибір» ми не хотіли й не могли. Не мали права. Сьогодні теж можна було б зайняти бездоганну позицію «зрадофілів» і не менш завзято працювати на повалення чинної влади. Це могло б бути красиво й ефектно: підігрувати вуличним маргіналам чи респектабельним антикорупціонерам. Але ціна хаосу в країні, що веде війну, надто висока. І бути його рупором ми теж не маємо права.

Тож ми просто формуємо порядок денний (тема цього номера, присвячена «національним чемпіонам» — локомотивам нової економіки, які Україні ще належить створити, — один із пунктів цього порядку) та прагнемо бути почутими. І бажано своєчасно: якби на наші попередні прогнози влада й суспільство реагували без тривалої затримки, можливо, масштаб катаклізмів у країні був би меншим.

Читайте також: Л — логіка

Ми не прагнемо йти в кільватері ліберального мейнстриму, який забороняє нам називати терористів терористами, прагне приспати нас хибним пацифізмом і бореться з державою в усіх її виявах (це така данина західній лівацькій моді). Тиждень і його читачі чітко розуміють, що наша нинішня війна — не за «середню зарплату не нижче як тисяча доларів», не за можливість їздити на заробітки в ЄС, а за те, щоб зберегти себе. Як народ, не побоюся цього слова, як націю. Бо нам усім окрім того, що вистояти, треба повернутися додому: до історії, вільної від радянської та народницької (як єдино правильної) інтерпретації, до культури, що століттями штучно обмежувалася скринею із шароварами й вишиванками, до еліти, що готова взяти на себе відповідальність за країну, а не плекає власні постколоніальні комплекси. Ми повинні пройти цей складний шлях повернення, і вдавати, що це неактуально, переймаючись натомість кількістю гендерних сутностей, — означає брехати самим собі. 

Зрозуміло, що видання з такою позицією наживе собі чималу кількість ворогів, які не просто пошепки перемиватимуть йому кістки, а й плестимуть цілком конкретні інтриги на медіа-ринку, щоб спробувати обмежити вплив україномовного видання культурно-історичним гетто. Але, врешті-решт, нашу правду завжди чує читач і громадянин, який має волю та власний розум, тож слово за ним.