30 грудня, 2017

Сльози надії

Гортаю календар. Оцінити підсумки року важко. Те, що минулого тижня бачилося важливим, уже вкрилося попелом. Те, що кілька місяців тому здавалося дрібницею, може вистрелити через якийсь час. Тому я уважно гортаю календар. Точніше, підшивку Тижня, мені так простіше.
Матеріал друкованого видання
№ 51 (527)
від 21 грудня, 2017

Ні, ніяких сюрпризів. Боротьба з корупцією. Популізм. Свари пінкертонів. Безвіз. Заручники Кремля. Медреформа. Верховний Суд. Три гетьмани. ВІЙНА. 

Перше враження — нічого істотного, крім війни. На одну перемогу припадає одна зрада. Або півтори. Non progredi est regredi (той, хто не рухається вперед, рухається назад)?

Можна перерахувати, що вже зроблено, і зроблено капітально. Я схильний погодитися з тими, хто стверджує, що за останні два-три роки було змінено більше, ніж за попередні 25 у сенсі реформування державного апарату, тобто всіх гілок влади, створення незалежних органів захисту держави й модернізації інституцій, не просто успадкованих від СРСР, а таких, які фактично не чіпалися від початку ХХ століття. Зрештою, безвіз і асоціація як цукерочки, що саме по собі є неабияким досягненням, стали компенсацією за виконану роботу й її доказом, адже Євросоюз висунув нам список вимог зі 144 пунктів, які разом і поодинці незалежно від практичної та символічної принади наближають нас до «першого світу». Отже, перемога без лапок?

В усвідомленні наших бід і вад ми недалеко відійшли від класичного тричі клятого марксизму, який навчав, що «суспільне буття визначає суспільну свідомість». Тобто спершу побудуйте умови, а народ підтягнеться. Знаємо, будували

Якби ж то! Інакше Україна не пасла б задніх практично в усіх незалежних рейтингах — від ВВП на особу до клятої корупції й легкості ведення бізнесу. Припустімо, частина цих паперових змагань суб’єктивні й кон’юнктурні, але ж не всі! Що може означати кілька неприємних для нас речей. По-перше, вимоги ЄС, МВФ та окремих амбасад слід визнати необхідними, але критично недостатніми, щоб забезпечити швидкий стрибок ефективності держави та добробуту її громадян. По-друге, інституції самі по собі, без людей, не працюють. В усвідомленні наших бід і вад ми недалеко відійшли від класичного тричі клятого марксизму, який навчав, що «суспільне буття визначає суспільну свідомість». Тобто спершу побудуйте умови, а народ підтягнеться. Знаємо, будували. По-третє, як і в будь-якій проектній діяльності, а свідоме реформування держави належить саме до таких заходів, необхідною передумовою є наявність проекту. Між тим ані ескізу, ані технічних завдань, ані навіть чіткого бачення тієї точки, у якій ми перебуваємо, не спостерігається. Статистика спотворена, тіньова економіка моніториться погано, моделі еволюції окремих галузей або територій перебувають за межами горизонту планування наявних áкторів. Особливо це видно, коли розглядаєш сценарії ревалоризації нині окупованих територій. Ми просто не знаємо, що там діється, тим більше що робити наступного дня після звільнення.

Найфатальніше, що світові тенденції розвитку економіки, технологій, міжнародного розподілу праці взагалі не перебувають у фокусі уваги ані політиків, ані інтелектуалів. Індустріалізація 4.0, Big Data, технологічні коридори, нарешті, принципово нові типи освіти — усе це для нас белетристика. Причому «ми» в цьому контексті — не безвідповідальне публіцистичне узагальнення, а сувора реальність. Розкажіть мені, хто в Україні системно займається майбутнім, який зв’язок це має з поточною політикою, і я заберу свої слова назад.

Читайте також: Поганому танцюристові заважає Порошенко

Єдина надія — ротація еліт, і схожість із мудрістю про «40 років пустелею» тут геть позірна. Я з величезною радістю дізнався про те, що Оксфордський словник (English Oxford Living Dictionaries) «словом 2017 року» обрав штучну конструкцію youthquake, яке складається з усім відомих youth (молодь) та earthquake (землетрус). Мається на увазі, що молоде покоління вкотре за останні 200 років провокує справді революційні зрушення й висуває принципово новий порядок денний. Звісно, англійські лексикографи найменше переймалися нашими реаліями, але несподівано влучили в український контекст. Ідеться про, можливо, зовсім незначну частину генерації +/–30, яка здобула освіту, зокрема й за кордоном, навчилася відповідати за себе, висуває принципово інакші критерії успіху, ніж носії травм від дерев’яних іграшок, які нині домінують. Вони, безумовно, україноцентричні й патріотично налаштовані, інакше негайно працевлаштувалися б деінде. Вони бачили світ, знають мови й здатні викласти думки, які в них є. 

Колонка, особливо передноворічна, — річ суб’єктивна, але я за останній рік спостерігав зблизька й частково брав участь в активностях саме таких українців. Вони масово з’явилися в різних недержавних і, хоч як дивно, державних організмах. І діють! Знайомство з ними для мене найважливіше враження року, що добігає кінця.