28 листопада, 2017

«Мертве море»

Коли нам запропонували презентувати проект «Наші 20-ті» в Маріуполі, ми зраділи і взялися за це з ентузіазмом.

По-перше, на море приємно їхати навіть у листопаді. По-друге, ми завжди охоче відгукуємося на запрошення розказати і показати «наші двадцяті». По-третє, нарешті випала рідкісна нагода поїхати слідами наших героїв.

Маріуполь — місто дії репортажів журналіста, письменника і мандрівника Олександра Мар’ямова, чия книжка поки що остання в проекті «Наші 20-ті». У Маріуполі Мар’ямов бував не раз і не лише в купальний сезон, а взимку й навесні, коли редактори посилали його в такі нелюбі журналістам відрядження «на периферію».

Ось в управлінні порту сидять капітани, котрі чекають, поки криголам виведе їхні пароплави з льодового полону. Тут змішуються турецька, грецька, англійська, чужоземці називають місто екзотичним Mariampool: «“Меріемпул»” у нього звучить точнісінько так, як-от порт Ліверпуль, саме як місто біля моря, що є найперше порт, а потім уже місто, заводи й решта інших деталей».

Або «Час білорибиці» — оповідання про звичайних маріупольських рибалок, далеких від екзотики, але не менш романтичних: «Хіба ж є десь на азовських берегах кращий порт, ніж Маріуполь, і краща шаланда, ніж у Хоти Кондакі? Адже сам Хота, що вже тридцять восьму весну зустрічав на своїй шаланді, каже, ніби жодного порта, кращого від Маріуполя, не зустрічав.

Чиатйте також: Буколіки й алкоголіки

— Може, скажете — Керч? — запитує Хота з презирством. — Це ж тьху чортове, а не порт! — відповідає він негайно й переконано, сам собі, не дочекавшись від решти їхньої щирої думки про справжні властивості Керчі».

Звісно, ми не плекали романтичних уявлень про Меріемпул-порт, адже юний і натхненний Мар’ямов бачив місто ще в його первозданому вигляді і не спостерігав індустріального монстра, де вздовж пляжу йде залізниця, а розкішні клуби густого диму додають краєвиду легкої фантасмагоричності. Вони здавалися б красивими, якби не тоненький сморід, який крадеться вулицями, навіть коли вітер дме з міста. Страшно подумати, що буде, коли ці клуби раптом розвернуться і підуть на тебе білою стіною.

Ми були свідомі, що їдемо в місто промислове, портове, отже, робітниче, їдемо близько до фронту. Про війну там нагадують написи «Убежище» та озброєні патрулі на вокзалі.

Ми не їхали в Маріуполь, наче доброчесні отці-місіонери, навертати туземців у свою віру. Ми не збиралися «українізовувати» тамтешніх жителів, бо українізація українців, як казав Майк Йогансен у 20-х роках, — таке саме безглузде явище, як германізація німців чи італізація італійців. Маріупольці зацікавилися літературним проектом «Наші 20-ті» і з власної ініціативи запросили нас у гості. Нас особливо надихав досвід попередника — літературознавця, чия лекція про постмодернізм зібрала цілий натовп. Отож ми взяли книжки, подарунки і сіли в потяг, який до Запоріжжя їде, а від Запоріжжя повзе, і провели в ньому 18 годин.

Маріуполь нам дуже сподобався. У нього є один великий плюс — море, і один великий мінус — заводи. Ми не були в спальних районах, але ж і про Львів чи Вінницю теж судять по центру міста, а не по пролетарських околицях. Старий Маріуполь милий, затишний, приватний, часто облуплений і порепаний. У декомунізаційному пориві перепало навіть «вічному революціонеру»: вулицю Франка перейменували на Фонтанну.

Зрештою, місто — це насамперед люди. Ми виступили в місцевому університеті, де вперше за дворічну історію проекту і виступів по вишах у нас купили книжку студенти! Нас радо зустріли й провели викладачі кафедри української філології, на дверях якої висить табличка з закликом не соромитися говорити українською, а самі викладачі подеколи необережно збиваються на російську. Далі нас приймала культурна платформа ТЮ, де нас спіткало розчарування. На презентацію прийшло півтора десятка слухачів, а книжки розійшлися ще гірше, ніж в університеті.

 

Чиатйте також: У нас на промзоні

Пасіонарний слухач з «оселедцем» допитувався, чому «Темпора» не продає свої книжки в Маріуполі і чому тут немає книгарні «Є». Він полум’яно переконував: «На наше 500–600-тисячне місто знайдеться людей сто, які придбають ваші книжки». Сам він жодної книжки не купив.

Я чудово знаю всі закиди і виправдання. Про те, що недопрацювали організатори, що погано поширили оголошення, що у багатьох не склалося того вечора прийти, хоча вони дуже хотіли. Проводжаючи нас, організатори втішали: «Це ще нічого, он на лекцію вашого попередника взагалі шість осіб прийшло». То це тут називають успіхом?..

Що впадає у вічі в Маріуполі, так це брак публічного простору. Один великий парк і один маленький парк, одна культурна платформа, одна скромна художня галерея на півмільйонне місто — це пісок у всесвіті. У нас придбали 11 книжок — по дві на кожні сто тисяч населення. Тут немає культурної політики — взагалі ніякої. Тут нікому нічого нецікаво, а на українські культурні заходи ходить кожен стотисячний житель. Судячи з афіш, маріупольців цікавить хіба футбол.

За весь час ми тільки раз почули українську мову — від патрулів на вокзалі. І кількість жовто-блакитних прапорів у місті дорівнює кількості написів «Бандерлоги, убирайтесь вон из города».

Маріуполь нагадує мертве море, де не ворушиться нічого живого. Із відкритого до всіх Меріемпул-порту він перетворюється на місто в собі. Чи поїду я ще в Маріуполь? Так! Однак ці точкові удари по байдужому мертвому місту малопомічні. Хай там скільки посилати туди культурних десантів, вони не розбурхають це мертве море, доки воно само на місці не прокинеться.