Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
18 листопада

Нові провінціали

Канадійка, яка час від часу буває в Києві, помітила, що в публічному просторі столиці України, - на всіх цих неонових вивісках, лайтбоксах вздовж тротуарів , оголошеннях в метро і тролейбусах тощо, - справді помітно поменшало російської. Але української мови не стало більше – російську змінила англійська. Ну не можуть наші люде без „мови панів”. Свідомість здатна тільки замінити шило на швайку.

Я двадцять років, ще сам будучи цілком собі язичним, гиркався з російськомовними „кієвлянамі”, більшість з яких понаїхали вже за незалежності зі своїх Харковів та Херсонів, які вслід за своїми численними гостями з Москви називали наше місто „мілим провінціальним ґородом”. Провінція чого? (матюки відцензуровано) Я пам’ятав і рік заснування Москви, і хто її заснував, і міг їм показати де на Печерську похований Юрій Долгорукий. І зацитувати ще триста сторінок краденої в нас історії, аж до назви країни. Хто відчуває лакуни в усіх цих загальновідомих фактах і хоче все це надолужити, зібране в одному виданні, - зараз вже можна це зробити, прочитавши двотомник Валерія Примоста „Едіп Московський”. В дев’яності в розмовах на кухнях ми збирали цю аргументацію по крихтах, й заїжджі московські поети билися об заклад на ящик коньяку, що через рік, максимум два Україна прибіжить проситися назад в союзну державу, бо ми вам газ перекриємо. Коньяку того вони досі не виставили. Може ще на щось сподіваються, остання версія – на наші вибори 2019. Але дзуськи. Поїзд пішов на Перемишль.

Читайте також: Третя Толока

Мені чомусь тоді важила ця першість, віддане за сочевичну юшку київське первородство, наче мало мені було просто того, що люди, і мої пращури десь серед них, живуть на цьому клапті глобусу, на горах при впадінні Десни в Дніпро, чотких півтори тисячі років. (насправді ні, в Протасовім Яру – аж з палеоліту) І на цій ось площі на Подолі приблизно стільки ж торгують пиріжками. В світі направду небагато таких площ. Вічне місто, що пережило сотні навал, десятки разів було спалене й поруйноване вщент, але щоразу втирало рукавом соплі й рано чи пізно відбудовувалося довкола Софії та Лаври. Навіть після того, як чекісти висаджували в повітря Михайлівський та Успенський собори. Ось вони, вже знову відбудовані, спасибі Сан Саничу, ледь послали москву лісом в 1991 році. 50 років без Михайлівського Золотоверхого – юринда в масштабах вічних міст. Місто з такою волею до життя і відбудови – завжди самодостатнє. При чім тут провінція?

Десь в нульові роки, коли в колі мого спілкування з’явилися сучасні українські письменники(ці), всі як один – молоді, талановиті й україномовні, я став читати їхні молоді й енергійні, навіть якщо трохи дурнуваті, книжки, ходити на їхні презентації в книгарнях, знайомитися з українськими музикантами, бо які ж презентації без музики; потрапляти на виставки художників, бо які ж книжки без ілюстраторів; відвідувати напів-підпільні кінопокази в „Кінопанорамі”, бо яке ж кіно без сценаристів і музикантів; бігати на прим в місцевому театрі, бо теж за п’єсою знайомого автора ще й художник дружній задник їм малював – тобто переконався, яким насиченим і переплетеним може бути культурне життя столиці, хай навіть без жодної згадки про нього в телевізорі, - і зрозумів, що не треба ні з ким сперечатися: кожен киянин сам обирає, в столичному чи провінційному місті він живе. І українська мова – така ж ознака столичності, як російська – провінційності.

Читайте також: Покоління двох тонн

Треба просто перейти на столичну – почати читати українські книжки, слухати українські гурти, ходити в українські театри та на українські фільми, як не важко це було зробити в нульові, коли знімали один фільм на рік, передплатити хай і єдиний український глянсовий щотижневик - і ти вже столичний житель, а не провінційний обиватель, вічний глядач московських антреприз другим складом і без декорацій.

-„Кієвлянє” така гарна публіка, все сприймають „на ура”, - пояснювали ті москвичі, що приїздили до нас на гастрольний чос. Пояснювали  „українським” виданням нестоличною мовою. Адін нарот  заглядав їм у рот. Таки миле, таки тихе, таки провінційне місто.

-А що, хіба ваша „Пікардійська терція” збере палац „Україна”? – нахабно питала московська знаменитість в репортерки.

- Чотири концерти поспіль збере? Того місяця збирала? Та не може бути. Хоча – так собі палацик, може й збере. Не „Лужники”.

Між тим як для будь якого українського композитора, хоч з самого Володимира-Волинського (теж, до речі, давня столиця), ювілейний концерт в „Україні” – найвища шана за життя. Не тому, що в нього ноти якісь гірші, ніж в москаля, просто:

Нема на світі „України”

Немає другого Дніпра

 

Як сказав поет. А поети – вони в курсі.

Тоді ж, у благословенні нульові, я звернув увагу на те, що автори-двотисячники таки мають одну ґрунтовну відмінність від своїх колег старшого покоління. І ще тоді ж ось так про це написав:

„Якщо старше покоління літераторів все ще по інерції намагалося скрутити дулю в кишені клятим москалям, як ось Андрухович „Московіадою”, чи залити сала за комір, як Кожелянко „Дефілядою”, чи встидати до катарсичних сліз, як Матіос „Москалицею”, - молодь ці застарілі розборки, схоже, зовсім не хвилюють. Іноді здається, що молоді літератори усі як один вийшли з поетичної школи, в якій суворий метр казав своїм учням, що „такої пори року як весна не існує” й викидав віршики про цю пору року в грубку. Тільки замість весни на цих аркушах була мапа московського метрополітену.

Мене це певний час дивувало. Справді, навіть далека заокеанська Мексика, куди і автостопом не дістатися, представлена в книжках принаймні двох сучасних авторів. В „Практичних реаліях мандрів по-бідняцьки” Артема Чапая та „Мексиканських хроніках” Максима Кідрука. Старенька Європа освоєна українськими літераторами вздовж та впоперек, шлють свої листівки Флорида й Куба, а Росією геть ніхто не мандрує. Москви і ширше, Росії, – нема. Біла, нецікава пляма. Лондон більш реальний, бо по його вулицях і вранішніх кафешках ходять героїні Хінкулової та Пиркало та їдять якісь місцеві пончики, потрушені цукровою пудрою. А більшості сучукрлітівських історій взагалі байдуже, де вони відбуваються. „Сторонні в домі” Марини Соколян з рівною ймовірністю можуть бути приписані до будь-якого центрально-європейського старого міста, і до Праги, і до Кракова й до Львова, була б в тому місті ратуша з дзигарем і старенькі бруковані вулички та затишні кнайпи. А Чехова (не Антона, а Артема)„Киня” взагалі протікає в настільки герметичному й замкнутому на собі містечку, що дивує, як герой зміг потрапити туди звичайною залізницею.

При чому, повторюю, що повною мірою ця тенденція, за виразом Олега Покальчука – не думати про білого ведмедя, - відбилася в наймолодших авторів. Дивіться на рік народження на звороті палітурки, якщо хочете нарешті відпочити від газових воєн, російського флоту в Севастополі, мовних диспутів, історичних хохлосрачів й вічних питань, відповіді на які нічого нікому не дали за триста років пошуків. Жоден з них не обирає собі в опоненти якогось уявного москаля й, Боже збав, нічого тому москалеві не доводить.

Бо доводити нічого. Україна для них – аксіома, а не теорема. Вони, як ті Мойсеєві діти, що народилися вже після втечі з Єгипту. На марші. І зовсім не сумують посеред Сінайської пустелі за монументальним мистецтвом пірамід , бо їхня батьківщина – намет у Шешорах.”

Я не переоцінюю вплив двотисячників на аудиторію, пам’ятаючи, які невеликі були наклади їхніх книжок, але думаю, що вони таки були виразниками настроїв свого мандрівного покоління, першого без Залізної завіси між нами і рештою землян, дітей світу, яким в Лісабон було з’їздити значно простіше, ніж нам у Вороніж. Бо чого вони не бачили у Воронежі? І не просто так непідписання Януковичем паперів про асоціацію з ЄС найбільше обурило саме студентів та інших хіпстерів, які збіглися на свій Євромайдан, попри дощ, з парасольками та термосами з чаєм. Зазіхання на свою свободу пересування вони сприйняли, як зазіхання на саме своє майбутнє.

Після всіх потрясінь 2014 року я з оптимістичним щемом спостерігав, як за цим мандрівним поколінням, розвернулося і пішло геть від Москви, лицем в Європу все наше суспільство. Принаймні, притомна його частина. Просто із запізненням на десять років всі, хто про це раніше не задумувався, в пришвидшеному темпі проходили етапи дорослішання двотисячників. Від втоми від суперечок з москалями, вичитування кожного дня, хто ж там ще з ваших кумирів вас „зрадив”, до лавиноподібного переходу на українську в побуті й радості відкриття існування української літератури за межами шкільного курсу й української музики за межами окупантських фм-радіостанцій. Дорога-то вже знайома. Залишилось тільки всією країною отримати біометричний паспорт для свободи пересування й наздогнати за кількістю записаних у паспорті країн Максима Кідрука та Богдана Логвиненка.

Геть від Москви, вперед в Європу. Можна сказати, я був втішений. Але тим більше я був заскочений несподіваними наслідками мандрів світами, коли один молодий закарпатський поет став настільки популярним, що його стали кликати до Канади, а не тільки подорожувати автом по Балканах, і після першого тижня в Торонто він став у фейсбуці обзивати Київ „провінційним містом”. Поки що обзивав українською. Мабуть ще соромився писати вірші англійською Ну все правильно, я сам теж до цього моменту вважав, що Канада – то Україна здорової людини. Але щось мені все це нагадало. Якихось інших на двадцять років старших поетів, страшно навіть порівнювати – але москалів-гастролерів. Мені здається, в таких хай навіть епатажних заявах і в англійських вивісках над київськими перукарнями, перепрошую – барбер-шопами, - є щось спільне, що традиційно примушує згадувати незлим тихим словом цирульника з-за канави.

Як і в тих, перепрошую за лайку, урбаністах, які розігнали нашу тисячолітню пиріжкову площу на Подолі, щоб увіткнути там в щебінь три чахлих деревця. Бо так в Європах. Вони самі бачили. Страшно подумати - в самому Рейк’явіку.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.