Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
17 жовтня

Чи прощати переможених

В сучасних українських реаліях навіть, на перший погляд, однозначні слова, інколи набувають дуже багато різних відтінків.

Про сенс поняття “перемога”, наприклад, нещодавно я почув на одному публічному обговоренні за участю впізнаваних медійних особистостей. Варіантів цієї перемоги там нарахували багато, а можливостей розвитку подій після неї - ще більше. Учасники звертались до досвіду балканських країн, намагаючись зрозуміти, чи підходить цей досвід Україні.

Але, вважаю, в нас вже є свій приклад такої собі перемоги, на якому ми можемо моделювати подальші дії та намагатися не робити помилок. Чому б не поглянути на звільненні міста Донбасу, які є не лише свідченням українських перемог та великих жертв, яких вони коштують, а й гарним майданчиком для розуміння, що ж відбувається, коли приходить час розмовляти вже не артилерії, а звичайним людям один з одним, а також державі — з тими, хто ставив під сумніви її існування. Менше жертв та крові, менше часу під владою терористів, менше зруйнованих доль – розглядати розвиток подій там, звісно, треба маючи на увазі цю різницю між нині окупованою територією, про реінтеграцію якої намагаються дбати і на законодавчому і на суспільному рівні. Але ж тенденції та, на жаль, помилки, будуть однакові.

Читайте також: Знання через розваги

Звичайне життя дуже сильно приховує всі ті особливості становлення суспільного консенсусу після військової перемоги, бо проявляються вони дуже глибоко в побуті, в окремих розмовах, в поступових змінах, в мімікрії чи подавленому спротиві. Але щось можна побачити, наприклад, на масових святкуваннях чи заходах, які просто не може оминути кожен мешканець. Всі звільненні міста Донбасу - не мегаполіси, тому там залишитись в стороні від якогось дійства в центрі просто не можливо. Вже другий рік зустрічаю День захисника України в рідному Бахмуті, де проходять святкування обласного рівня. Цього року містян дивували локації з військовою технікою, солдатською кашею, концертами на сцені та виступами оркестрів. Мабуть, якщо приїхати сюди вперше, то картинка буде здаватися просто ідеальною – купа щасливих людей, слухають музику, їдять кашу та фотографують дітей на броні дивовижної військової машини. І все на тлі величезної купи державних прапорів.

Але якщо хоч трохи тут щось розуміти та мати досвід споглядання за подіями “русской весны”, бачиш і вчителів, яких по старій радянсько-регіоналівській звичці «добровільно-примусово» запросили посвяткувати на площі у вихідний день, і пенсійних туристів з окупованих територій, які стоять біля банкомату в черзі ( хтось з них відверто всім своїм видом показує огиду до всього цього, а хтось не стримує сліз від туги за справжніми мирними українськими святами в центрі міста, але більшість все ж рахує, на скільки тепер більше платити будуть). Бачиш і «місцеву політичну еліту» у вигляді працівників усіляких виконавчих комітетів та інших міських установ, деякі з яких так ніби дивовижним рухом комп’ютерної миші видалили цілий етап своєї не дуже нині вигідної біографії з 2014 року. А як же вони тепер люблять вишиванки, це ж просто диво якесь! Бачиш і деяких звичайних місцевих мешканців, що тихо собі під ніс буркотять щось типу: «Над дєтьмі іздеваються!», дивлячись в сторону малечі, що бавиться на зенітній установці, як на каруселі. Всі ми люди, можемо помилятись, вважає державна політика, і дає зараз всім на Донбасі шанс швидко пристосуватись до нових, вигідних реалій.  Місцеві проукраїнські активісти дуже ображаються на центральну владу через те, що мусять співіснувати з цим - не скільки людьми, скільки зі ставленням. І вже навіть не сподіваються на хоч одну доведену до суду справу щодо всього того лиха, що коїли тут люди в 2014 році.

Читайте також: Без права на помилку

А на публічному обговоренні медійні особистості радили дивитись на Балкани, де хорвати спочатку перемогли, а потім всіх пробачили, амністували. Мовляв, неважливо, що робили проти нас, нехай ходять одними вулицями, повноцінно тут живуть, але ж з відчуттям, що перемогли тут саме ми, наші прапори тут майорять. Дивно, але на вже звільнених територіях Донбасу це відчувається якось не так. Бо тут ті, хто відверто за Україну, не відчувають, що переможці тут вони, що можуть вже прощати саме з цієї позиції. Ті, що відверто проти України, програш свій констатувати не збираються, може лише мають певне відчуття межі дозволеного рівня обуреності. Тому є ті, хто руйнує українські пам’ятники саме в свята, як, наприклад, в Костянтинівці, де урочисто відкритий меморіал простояв всього добу. Бо випробовують цей рівень. І бачать, що так можна. Всі інші їдять безкоштовну кашу, фотографуються біля техніки, і навряд чи їм дуже принципово чий прапор висів би на тому бронетранспортері. Звичайні люди, яким треба хліба та видовищ, та яких такими заходами досить ефективно привчають до поняття «наші солдати», «наша армія», «наша країна». А якщо ми вже кажемо про велику перемогу, в яку треба неодмінно вірити, то процес загоювання ран на звільнених територіях точно буде складнішим. Тому зараз треба виправляти помилки, шукати дієві рішення на рівні вже звільнених міст, щоб потім не загубити перемогу, яка оплачується кожного дня життям українців. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.