Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
6 вересня

Ментальні кордони з Росією

Нещодавно стала свідком такого собі діалогу в Міграційній службі: жінки прийшли разом з доньками, яким за віком вже треба отримувати паспорт.

Звичайно, зараз це ID картка, до якої додаються відбитки пальців і інша “зачипована” інформація. Одна жінка жаліється сусідці по черзі: напридумували цих карток, що тепер з ними дітям не можна за кордон виїхати. Інша питає: чому, навпаки, тепер же безвіз, якщо і біометричний закордонний зробити, то можна всю Європу подивиться. А перша обурюється: так в Росію ж не можна з цими картками, бо в російських прикордонних пунктах немає приборів для зчитування. І додає: “Це все наші роблять, щоб люди сиділи по місцях та світ не дивилися”...

Ця розмова показова для тих, хто хоче зрозуміти, як зараз більшість населення Донбасу відноситься до країни-сусідки, яка є причиною військової агресії. Для багатьох людей, що мають міцні родинні чи дружні стосунки з громадянами Росії, це і є — весь світ. Бо для них він зрозумілий та близький, навіть якщо не дуже привабливий чи агресивний. В тому, що немає приборів для зчитування електронних документів, цілком логічно звинувачуються не ті, хто їх має би мати, а ті, хто переходять до більш сучасних технологій. Розумієте, хто в рамках цієї логіки все ж таки винен у агресії Росії проти України?

Читайте також: Україна посилила контроль кордону на всіх ділянках через російсько-білоруські навчання "Захід-2017"

На чиєму боці Росія в військових діях, тут не сумніваються. Хтось цим навіть пишається, бо відчуває при цьому себе значущим, бо саме для його порятунку була заварена ця каша. Інші  визнають тільки, що “ихтамнет” існують, але в якості добровольців та “гуманітарної” допомоги братерському народові. Тому не вийде спантеличити когось заявою: “Так хто ж агресор, якщо війна йде не в Ростовській області Росії, а в Донецькій та Луганській — в Україні?” Це всім зрозуміло. Але поміняли своє відношення при цьому до неї не більше половини мешканців Донбасу. Якось розмовляла з пенсіонером на березі водосховища в Світлодарську. Він емоційно розповідав про те, як пішов в гараж, а потрапив під обстріл. Як було страшно, як намагався вгризтися в втоптану землю, щоб не посікло осколками. Як покидав вдома якісь речі в сумку, сів на машину і гнав на великій скорості, аж поки не побачив надпис: “Харков”. А потім поставив автівку на стоянку та полетів... до Росії. Питаю: а ви усвідомлюєте, хто вас обстрілював? Хитро так дивиться і відповідає: “А як же”. Але на рішення виїхати саме в Росію це не вплинуло: там є знайомі, в яких пенсіонер пережив жахітті в 2015році. Чи пред’явив він претензії, що через агресію їх країни ледь не загинув біля власного гаражу? Ось чомусь впевнена, що ні...

Але інколи саме візити до родичів відкривають очі тим, хто намагався тримати нейтралітет у відношеннях, не плутаючи політику та родинні зв’язки. Одна жінка з невеличкого прифронтового містечка влітку поїхала до сестри, що вже декілька десятиріч мешкала теж невеличкому містечку, але в Росії. Накупила подарунків: хоч з війни їде, але ж треба, як люди. За великим гостинним столом, на який, подивитися на родичку з України, збіглися сусіди та знайомі знайомих, спочатку намагалися не торкатися теми війни. Бо то війна, то підлі Путін з Порошенком, але ж ми тут всі браття, а хтось — взагалі, рідні сестри. Але ж градус зсередини, звичайно, підвищив напруженість за столом. Один з присутніх, що мешкає на сусідній вулиці, почав хизуватися, що був він на тому Донбасі. І не по туристичній путівці, звичайно. Про те, як зашкалює адреналін, коли вбиваєш “бандерівця”, про те, що привіз в якості трофея. І про те, що знов збирається постріляти, бо щось стало нудно та й гроші вже скінчилися. Жінка поїхала, як кажуть в анекдоті, “навіть чаю не попив”. Каже, нагостювалась. І більше ноги її там, “на росії”, не буде. Нехай краще сестра до неї приїздить, подивиться, що тут її сусіди наробили...

Читайте також: У Держприкордонслужбі анонсували збільшення кількості постів на кордоні

Чи можна вимагати від мешканців прикордонних районів швидкого ментального відокремлення від сусідів? Мабуть, навіть незважаючи на відкриту та неприховану військову агресію, одним моментом ці психологічні кордони не збудуються. Бо, дійсно, розірвання родинних та дружніх стосунків, це дуже важкий та болісний процес. І думаю, саме він, як раз, і не потрібен як ціль. Бо якщо держава та олігархи не скасовують економічні та політичні відносини, чому б пенсіонерам припиняти спілкуватися з родичами? Але якщо держава почне будувати свої відносини з країною, що протягом сторіч представляє загрозу її існуванню, на засадах справжньої незалежності, то й у громадян з’явиться шанс на створення інших взаємовідносин, в яких вже не буде жодних “старших” та “крайніх”. І тоді ніхто вже не буде дивуватися, чому російських письменників вивчають в розділі “Зарубіжна література”. Бо, дійсно, чого дивуватися?

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.