Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
31 серпня

Уроки котла

Через це випробування треба було пройти, щоб одужати. Адже тривале ігнорування прямої та явної загрози слід визнати або дитячою недоумкуватістю, або душевним захворюванням. І ми хворіли. Назва нашої колишньої хвороби — залишкові колоніальні фантомні болі, які передбачали особливий тип зв’язку з колишньою метрополією аж до теоретичного... можливо... колись... повернення в її лоно. Для когось це становило основу світогляду, для когось — найбільший жах, який тільки можна уявити, для когось — несвідоме емоційне тло. Іловайськ — саме Іловайськ, а не Крим і не Слов’янськ — повернув нас до тями.
Матеріал друкованого видання
№ 35 (511)
від 31 серпня

Не хочу корчити із себе запізнілого пророка, але я принагідно прямо запитував по черзі трьох наших міністрів оборони, починаючи, здається, з 2004 року: кого саме офіційна воєнна доктрина України вважає ймовірним противником? Мені, грішному, вже тоді було очевидно, що силового зіткнення тієї чи іншої інтенсивності з РФ не уникнути, а мої співрозмовники лякалися самого лише запитання вголос. Можливо, через те, що вони значно краще бачили реальність, але не могли про неї сказати, щоб не наврочити, може, якось там минеться.

За минулу чверть століття сусід випробовував наше почуття гідності як хотів. Крим, флот, Будапешт, Тузла, газовий шантаж, торговельні війни, свавілля російських спецслужб, безпосередні керування нашими виборами й узагалі нічим не обмежене втручання в наш політичний, економічний та культурний простір, щедре утримання п’ятої колони — ми все це або терпіли, або ігнорували, або недооцінювали.

Усе закінчилося після Іловайська. Повторюю: не після Майдану, бо Митний союз, погодьтеся, був радше одним із його приводів, ніж кінцевою причиною. І не після Криму, бо попервах у су­спільній свідомості змішалося приниження від нахабства «зелених чоловічків» і підозра стосовно того, що значна частина тамтешніх ватних пенсіонерів таки проголосувала за возз’єднання з царем-батюшкой. І не після Слов’янська, бо «мохерові берети» з іконами, які кидалися під українські бетеери, дуже спотворювали картину. Я не про суть подій, а про їхнє сприйняття сукупно з малопритомним інформаційним супроводом.

У момент тактичної перемоги російської орди позначилася її стратегічна поразка. Кремлю довелося попрощатися з планами підкорити Україну. І цієї хвилини став очевидним неминучий крах імперії, оскільки вона діями незворотно підтвердила свої пріоритети саме як імперії

Іловайськ став для всіх — підкреслюю: для всіх — точкою неповернення. По-перше, нарешті стало зрозуміло, що проти нас воюють не «агенти впливу» й не традиційна з часів Іспанії (потім Кореї, потім В’єтнаму, потім Близького Сходу) сором’язлива «інтербригада», а відбірні частини регулярної армії держави, з якою Україна мала, перепрошую, чинний... «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство» (формально він не розірваний досі).

Мораль у зовнішніх відносинах — категорія рідкісна, але такого хімічно чистого взірця підлості годі шукати в новітній історії. Навіть напад на Грузію 2008 року поступається в цинізмі: тоді вони хоч не ховалися й не позичали в сірка очей на трибуні ООН. Відтепер усім зрозуміло, що Росія — агресор, нестримний і непередбачуваний. Уражена ностальгією частина українців уже не мала шансів приховати свою мотивацію, решта притомних відкинули дитячі слабкості й усвідомили неможливість поєднання патріотизму із найменшими симпатіями до ворога.
Тим більше що, по-друге, інтервенти продемонстрували вражаючий ціннісний діапазон, весь свій неосяжний моральний потенціал. Розстрілювати обеззброєного противника після того, як гарантували йому безпечний вихід, — це рішення, гідне культури Пушкіна й Достоєвського. Помилитися неможливо, проти нас сили пекла.

Ну й, нарешті, по-третє: чи можливе поєднання приниження й гордості? Виявляється, можливе. Так, нас зґвалтували, нам показали ціну недбальства й легковажності держави в усіх її ланках, відповідальних за безпеку включно з ідеологічним супроводом. Але ми побачили й готовність чинити опір, причому не якихось окремих елітних підрозділів, а всього народу. Ми стали свідками взірців героїчної поведінки не якихось окремо виведених і вихованих суперменів, а маси простих українців — наших сусідів, колег, родичів. Армії справді не було, але військові були, і вони виконували свій обов’язок як могли в тих конкретних умовах. Кажуть, не всі добробати опинилися на висоті. Однак судити їх можуть лише ті, хто сам був учасником подій і має повноту картини. Але ті, які залишилися, довели, що жодної легкої прогулянки вигаданою Новоросією не буде, не буде розчинення в болоті «русского мира» вдячних тубільців.

Читайте також: Іловайський мартиролог 7–29 (31) серпня 2014 року

У момент тактичної, що вже казати, перемоги російської орди позначилася її стратегічна поразка. Кремлю довелося попрощатися з планами підкорити Україну. І цієї хвилини став очевидним неминучий крах імперії, оскільки вона діями незворотно підтвердила свої пріоритети саме як імперії. Отже, тепер це лише питання часу. 

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено