Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 серпня

Апокрифічні оповідки Тома Вейтса

Син педагогів, Том Вейтс, народився в Каліфорнії 7 грудня 1947 року, за переказами, на задньому сидінні таксі. Як кажуть лихі люди, по батьківській лінії в його роду були психопати й алкоголіки, а з материнського боку — переважно священики
Його батько, викладач іспанської, коли синові минуло десять років, залишив сімю. Проте в ранньому дитинстві Том проводив із ним якийсь час у Мексиці. Тато навчив його збирати радіоприймачі. Тому хлопчик надзвичайно любив слухати «інші голоси». Тоді ж він для себе вирішив, стихійно навчаючись грі на зіпсованому сусідському фортепіано, де функціонували тільки чорні клавіші, що було б добре займатися музикою.
 
Змалечку Том був невисоким на зріст, худорлявим, блідим, мав розірвану колінну звязку, псоріаз і постійні шмарклі. В одинадцять йому закортіло виглядати дорослим, тому він ходив з костуром і в дідовому капелюсі. Йдучи до когось із приятелів, він піддакував у розмовах із їхніми татами, бо власний був йому недоступний. Після закінчення школи в Сан-Дієго довелося працювати на бензоколонці, а потім вахтером, швейцаром, офіціантом, сантехніком, прибиральником, таксистом, мити посуд, куховарити. Нарешті в девятнадцять він звихнувся на джазі та бітницькій поезії. Та й загалом, поводив себе асоціально. Недарма ж його кілька разів арештовували: в Мексиці та Лос-Анджелесі.
 
 
Голос Вейтса ні з чим не сплутаєш: він схожий на котяче верещання чи звук блювання. Перші свої пісні Том писав у кавярнях, барах і парковках, підслуховуючи шоферів та двірників. В результаті виходила дивна суміш джазу, балад і біт-поезії. Він любив гамірливих сусідів (сутенерів, стриптизерок і акторів, які весь час пропадають без ролей), переповнені бари, смоґ, машини (водив авта, котрі весь час потребували ремонту) і… придурків. Тривалий час жив на дорозі. Неспроста більшість його ранішніх меланхолійно-блюзових пісеньок, які нагадують симфонії сміттєбаків, або про мандрівки чи просто колисанки для пяниць. Мабуть через це Вейтс нажив собі хворі легені, пропив печінку і, як сам казав, «розбив серце». Чого ще чекати від людини, котра спить у клопівнях дешевих готелів у лахмітті з блошиного ринку. Багато хто запамятав його таким на фото з альбому «Small Change» (1976), де серед дишму він не може сфокусуватися на стриптизерці, котра поряд з ним.
 
Читайте також: Король ящірок
 
Спочатку Вейтс грав «на розігріві», нерідко у самого Френка Заппи. Випало зі своїм тріо трохи поїздити країною й виступати в клубах. Гонорар за перший виступ склав аж 25 доларів. На сцену Том виходив у незмінному виношеному повстяному капелюхові, мугикаючи собі під ніс синкоповані нісенітниці власного потоку свідомості про дальнобійників, білявок із закусочних, випивак, повій, крадіїв, збувачів автівок та інших маргіналів. Під час виступу курив одну за одною, відкривав пиво й клав банку в кишеню піджака, обливаючи піною себе і підлогу. Час від часу сварився з невдячною аудиторією, але й міг зачарувати любовними баладами.
 
Дівчина з Джерсі
 
Немає часу, щоб тинятися дарма
Бо вже на вулиці вирує юрма
Повій не хочу, що на Восьмій авеню
Сьогодні ввечері тебе лиш знайду
 
Сьогодні ввечері таки я піду
Через ріку на Джерсі сторону 
І поведу її на карнавал
Ми понесемося в нестримний шал
 
Униз берегом, і все до ладу,
В суботню ніч із дівчиною 
Ідеш по вулиці, а серце горить
І твої мрії стають явою вмить
 
Вона бентежить мене шармом своїм
Коли потраплю ув обійми її
Мій любий ангел дасть мені все
Колись таки вона мій перстень вдягне
 
Тож не турбуй мене, не маю часу
Я знову до своєї дівчини йду
І не важливо більш нічого в цілім світі
Коли кохаєш дівчину із Джерсі Сіті
 
Я називаю знов імя її
Не можу більше спати уночі
 
 
Після розриву кількарічних стосунків зі співачкою Рікі Лі Джонс, Том запізнався з дівчиною, яка на той час перебувала в монастирі й готувалася стати черницею. Одного дня її відпустили на вечірку, і вона вирішила вже не повертатися. З Катлін Бренан, ірландською католичкою, Вейтс одружився в 1980 році. На весілля вони витратили аж сімдесят баксів. І то, вона мала пятдесят, він лише двадцять. Коли наречена іронічно почала нарікати на такий невдалий початок шлюбу, Том грайливо пообіцяв, що гроші неодмінно згодом поверне. На той час він наробив проблем із контрактами (на деякі ранні свої пісні він і досі не має прав), а на додачу посварився з менеджером. «Я зварю тобі на обід усе, що принесеш, — жартувала Катлін, — опосума чи єнота».
 
 
З того часу вони почали разом не тільки жити, але й писати нові пісні та робити оперно-музичні постановки (чого варті тільки «Чорний вершник» на лібрето Вільяма Бероуза чи «Аліса в Країні Див» Роберта Вілсона), сповнені музичних експериментів: спів у сурдини, бляшанки, долоні, водогінні труби, нарешті, в мегафон. Том згадував, що іноді звук унітазної кришки, що падає, пасував для задуму більше, аніж звучання басової бочки. До речі, майже всі інструменти, які звучать на його альбомах можна відшукати в ломбардах.
 
Його пристрасть до звуків — то взагалі особлива тема. Вейтсу завжди кортіло почути як трощитиметься фортепіано, що гепнулося з дванадцятого поверху. Він безперестану нишпорить, аби десь «украсти» незнайомі шуми. Каже, що йому бракує повноцінного залізного скреготу. Свої концерти він порівнює з первісними сексуальними ритуалами, а себе називає не музикантом, а інженером мелодій. Нарешті його власний голос досягнув того стану, що нагадує собаче гавкання.
 
Відтак, необітницька кар'єра сонґрайтера Тома Вейтса закінчилася в 1983 році. Відтоді почалися й надалі тривають експерименти. Хоча припинилися експерименти зі здоровям: прийшлося кинути пити й курити. Отож, трилогія про вигаданого персонажа Френка, змученого шоу-бізнесом, у вісімдесяті ознаменувалася альбомами «Swordfishtrombones», «Rain Dogs», «Franks Wild Years». Чи не найголовніше місце тут посідають ударні, на яких грає сам Вейтс. Тепер це не просто пісні, а цілі пісенні структури. Катлін завжди підкидає чоловікові якісь біблійні сюжети, яких не може (і чи хоче?) позбутися. Крім того, їй сняться сни в стилі картин Босха. Загалом, у неї чималий і багатоманітний досвід: вона водила вантажівку, має посвідчення пілота, керувала готелем, мало не стала монахинею. Коли Вейтса запитують як їм вдається працювати вдвох, він відповідає: хтось один миє, інший витирає. Так виникає чудернацьке поєднання мелодики, дисонансу й промислового шуму. Дружина зазначила, що всі пісні Тома можна поділити на дві групи: «всі померли» й «всі ридають». На додачу, в нього немає справжніх гітів. Але чи потрібні вони йому?
 
Том розповідає, що пісні через десятки років можуть змінювати смисл, хоча іноді вони задумувалися як молитви. Для написання пісні йому зазвичай потрібні такі інгредієнти: погода, назва міста і бодай якийсь харч. А запис йому нагадує фотографування духів. Хоча є пісні, каже він, які не хочуть, аби їх записували. При цьому Вейтс не зациклюється тільки на музиці. Якось йому випало зіграти кілька невеличких ролей у кіно (приміром, у Копполи та Джармуша). Він не завжди задоволений, що ролі такі малі, але часом йому цікаво їх грати.
 
В девяностих Вейтс судився з кількома компаніями, які намагалися використовувати його пісні в рекламі й заробив кілька мільйонів доларів компенсації. Коли він заходив до судової зали, дехто з присяжних вирішив, що це кримінальна справа і перед ними справжній злочинець. Том жартує: «Всі гроші витратили на цукерки. Мама завжди казала, що я йолоп!» Іншим разом із його машини поцупили пісні з «Аліси». Тож тепер самому довелося викласти пару тисяч за повернення.
 
Уже тривалий час родина Вейтсів мешкає в селищі, в старому будинку. В двері часом стукають адвентисти. Том їх впускає і вислуховує, бо вважає самотніми людьми. Якось він збагнув, що вони про нього тієї ж думки. Зазвичай він кермує старою тачкою, в якій навіть немає радіоприймача. Вряди-годи вчащає на звалища, де продають усякий мотлох, або в комісійні лавки. Одного разу Вейтс повіз дітей, коли ті ще були малі, на екскурсію на гітарну фабрику. Його там не впізнали. Зате в комісійниках завжди беруть автографи.
 
Вейтс було закинув піаніно, бо руки, мов престарі пси, повертаються на ті самі клавіші. Коли під час інтервю йому настирюються питання, на штиб, як він добився такого надірваного хрипіння, йому доводиться «каркати» наждачним голосищем газетярам у відповідь: чи не звертали вони бува колись увагу на те, що в Мони Лізи відсутні брови. Зрештою, Вейтс колись постановив, що життя набагато цікавіше за шоу-бізнес. Якась дівчинка написала йому, що його голос нагадує темно-червоний феєрверк і клоуна. Чи може відгук слухача бути кращим?
 
Собаки дощу
 
В розбитім дзиґарі
Плюскіт вина
І всі собаки дощові
Таксі, чи краще пішки йти
А всюди скрізь оті собаки дощові
Я пес дощу також
 
О, як ми йшли в танок й глитали ніч
І годі кращого було жадати
О, як же гарцювали ми
Зникаючи в пітьмі
Ми завше без тями були
 
Міцного рому струмінь ллє
Аби сміттяр упився геть
А з ним і пси дощу
Я на борту розбитого трамваю
Свою собакам парасолю подаю
Я пес дощу також
 
Як гарцювали ми
Із Розою Тралі
Її волосся довге й чорне, ніби ворон
О, як ми йшли в танок,
І шепотіла ти мені
Повік ти не вернеш додому
 
О, як ми йшли в танок й глитали ніч
Чого ще кращого чекати
О, як же гарцювали ми
Сахаючись вогнів
Ми завше без тями були



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.