Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 серпня

Аморалка, люта сила й вічний пошук

А й справді — у чому вона, Українська ідея? Які перші візії приходять в уяву? В козацькій нестямі, коли безмежним степом ти можеш летіти на гарячому коні ген далеко, аж до обрію? Чи у пасторальному шевченківському вишневому садку, в якому біля хати вечеря сім’я, а поряд, за тином плугатарі з плугами йдуть, тут-таки вечірня зіронька встає, дочка вечерять подає, а мати хоче научати?.. Така собі картинка для магнітика на холодильник: хата, садок, кум із кумом сало нарізають біля сулії із самогоном...

Коли 1992 року журнал «Сучасність» перебрався в Україну і свій перший номер відкрив повістю Юрія Андруховича «Рекреації», то невдовзі на редакцію ринув шквал гнівних листів від обурених передплатників з-поза меж України. Добродії з діаспори, які передплачували часопис за тверду валюту і тому були найважливішою, найдорожчою частиною «субскрибентів», якщо вжити тут Шевченкове слово, виявились у більшості своїй неспроможними сприйняти і прийняти нову українську літературу. Аж до того, що анулювали і відкликали свою передплату, чим негайно посадили найкращий український журнал на фінансову мілину. За кілька місяців, десь у квітні редакція спромоглася на певну артикуляцію своєї позиції — делікатну, із дотриманням усіх умовностей. Спершу подавалися цитати з листів, тих самих, обурених. У них люди з докторськими ступенями, які нібито є деякою запорукою певного рівня інтелекту, по-дитячому обурювалися повістю. Їм не подобалося, що молоді українські поети — персонажі «Рекреацій» — у щоденному побуті вживають алкоголь і нецензурну лексику, ведуть далеко не чернецький спосіб життя, від чого, як писав один сердитий «субскрибент», вже недалеко й до «порення животів» та іншої аморалки, якої в незалежній Україні допускати аж ніяк не можна. (Озираючись сьогодні на 26-річну історію незалежної Української держави зі справами Врадіївки, Оксани Макар і звірячими випадками під час українсько-російської війни, дуже гостро відчуваєш те глибоке нерозуміння, ту ментальну прірву, яка розділяє представників народу, які сформувались в умовах бодай відносної та все ж демократії, і пострадянських українців, які сповна відчули на собі всі принади всеохопного, безмежного радянського тоталітаризму.) Розмова скидалася на діалог німого з глухим.

Читайте також: Що замислено, те виконується

Та відповідаючи на ці закиди і пояснюючи свою мотивацію й нову політику, редакція «Сучасності» вжила приблизно таку аргументацію (не ручаючись за дослівність, перекажемо максимально близько до змісту): людям, які довгий час прожили поза межами рідного краю, на підставі їхніх юнацьких або ще й дитячих спогадів, Україна видається таким собі пасторальним раєм, у якому юнаки з дівчатами, тримаючись за руки (але не цілуючись!), ідуть собі в садок послухати соловейка. Теж непогано, як для ідеї України. І ця віра, цей міф значною мірою допоміг українцям за океаном вижити, витривати у нелегкі часи. Але до України реальної близького стосунку він не має. Країна, що збудувала найбільший літак у світі — «Мрію», країна, яка виготовляє ракетні двигуни й сучасну високотехнологічну зброю, звісно ж, не може існувати під солом’яними стріхами та їздити на волах у ближнє сусіднє містечко по сіль і сірники. Країна, яка дала світові Кибальчича, Кондратюка і Корольова, не повинна асоціюватися ні з вишиваним народним одягом, хай і прегарним, ані з сулією самогону на столі, затканою ще й не корком, а качаном кукурудзи. Але тут постає проблема смаку. Імперія занадто довго, нав’язливо й талановито (перечитайте Гоголя!) накидала нам цей образ — молодшого брата, недолугого, примітивно-хитруватого, відверто смішного з його «здоровеньки булЫ». Пригадується, як на іспитах до московського літінституту, під час екзамену з історії викладач запитав мене: «Но всё-таки украинцы и русские — один народ?» Їм це запитання завжди не давало спокою. Не пригадую, як саме я тоді викрутився. Пригадую, що таки викрутився.

Ця накинута нам «Украина» презентувалася також і закордонові. А той охоче вбирав екзотично-примітивний образ, доповнюючи його на власний розсуд переважно негативними рисами. І нема нічого дивного, що саме ось така «Украина-Малороссия» міцно в’їлась у свідомість і підсвідомість багатьох наших сучасників-співвітчизників. Тому Ідея України й не сформульована до сьогодні остаточно. Хто ми? Сіра зона між Заходом і Росією? Чи таки частина Європи, частина того ж таки Заходу, крайня, межова частина? Бо якщо так — тоді сидіти маємо не при сулії самогонки, а при пляшці чогось вишуканішого — і не в садку, навіть райському, а при столі, на стільці. Та й краватку пов’язати не завадило б. Але ні. Україна залишається собою. В корості корупції, але у вишиванці поверх неї. Нескорена і упокорена водночас.

Кілька років тому трапилося витупати на фестивалі у гірському карпатському містечку, в самому серці Галичини. Фестиваль був одним з тих численних, якими вибухнула останнім часом Україна, і факт існування яких не може не втішати серця письменників. Після закінчення виступу ми з іще одним письменником приблизно моєї генерації пішли до винайнятого для нас готелю. Містечко звивається між гір, тож іти довелося майже годину. Була субота. В деяких хатах гриміли весілля — три чи, може, й чотири. І коли переповнені напоями та закусками гості виходили у двір потанцювати — з усіх без винятку динаміків гриміла не «Смерічка» й не «Водограй», а банальна Вєрка Сєрдючка навпереміжку із російською попсою.

Читайте також: Лесь Подерв’янський: «Якщо треба, то ми шарахнемо»

A propos — про Вєрку Сєрдючку. Україна в нас, як відомо, — ненька. Зріла жінка, зазвичай із великим бюстом. Чи не тому артист Данилко свій сценічний образ провідниці Вєри С. інкрустував пишними грудьми? Україна в уяві багатьох поверхово мислячих — це така ото жіночка, продавщиця, чи провідниця, чи, максимум, — учителька української ж мови та літератури зі школи в містечку-райцентрі. Добра, простувата і в глибині душі нещасна. Готова звинувачувати у своїй невдалій долі всіх навколо, хоча зла на них і не таїть — добросердна ж бо. Голосиста й співуча, хазяйновита і беручка до фізичної роботи, покірна і слухняна, ласкава й приязна. Ще один штрих до портрета Української ідеї. Скільки прекрасних поетів оспівало цей образ «сивої ластівки», матері, яка в сільській хатині чекає синів та дочок з міста із гостинцями. При цьому зі старшим чоловіком, дідом, наша Україна сьогодні не асоціюється, хоча саме цей образ — Кобзар! — був обраний Шевченком для назви своєї (й нашої) головної книги. Та середній вік чоловіків настільки відстає від жіночого у нашій країні, що українські дідусі потроху робляться явищем екзотичним, хіба, крім тих, вгодованих, у кріслах Верховної Ради. А бабусі живуть собі далі, вистоюють черги по пенсію або по безкоштовну гречку від кандидатів у депутати перед черговими виборами. Україна — мудра, сива жінка старшого віку, багато знає, та мало може: це теж частина ідеї, про яку говоримо. Хоч так і не є насправді, але стереотип, накинутий митцями, зчепившись із власними враженнями та переконаннями вчорашніх селян, які перебралися до міста, дає свої плоди. Західне телебачення, до речі, навіть Польщу, набагато розвинутішу країну, ще донедавна у своїх репортажах показувало, як місцину, де люди їздять на підводах, запряжених кіньми. А тут взагалі далека країна, десь на межі із краєм світу...

Тим часом Українська ідея поступово виформульовується, хоча й повільно. У тій самій Польщі якось натрапив на опубліковані результати опитування молодих людей. Запитання було просте: з чим у вас асоціюється Україна. Відповіді були цікаві, а переважало дві. Перша: з бідністю. Друга: із силою. Хочеться вірити, що обидва враження — правдиві, хоча друге і приємніше для нас, українців. А бідність — так це ж ніби спадок від тієї ж самої козацької безмежної волі, коли нічого не потрібно, крім коня і шаблі при боці; оця зневага до матеріального, «будем драти, пане-брате, з китайки онучі». Ну і сила тут побіч стоїть, непогамовна, дика, люта сила, як у тих самих Шевченкових «Гайдамаках». Ось такою бачать Україну наші найближчі сусіди, ті, які взагалі бодай щось бачать.

Якось у розмові з одним поважним американським професором, українцем з походження, трапилося вийти на питання нашої української унікальності. Мудрий старий чоловік після хвилини роздумів таки сформулював і видав власний погляд: ми унікальні постійними роздумами над своєю унікальністю. Можливо, це і є завершальний штрих до таких моїх розлогих і не вельми систематизованих роздумів. Українська ідея — в її безкінечному пошуку; а в процесі пошуку, як відомо, бувають і справжні відкриття, й оманливі висновки, які лише видаються істинними. Тому саме пошук, осмислення, обмірковування й виразна артикуляція осягнутого мають допомогти Україні остаточно сформулювати свою реальну сутність.

P. S. Щирі перепрошення за певну пафосність попереднього абзацу. Та іншого висновку щось ніяк не напрошується.

-------------------------------------------------------------------

Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено