Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
28 квітня

Презумпція москаля

Скандал не на жарт вибухнув ніби на рівному місці. Або не на рівному. Судіть самі. На гробки моя дружина їздила на цвинтар відвідати батька.
Матеріал друкованого видання
№ 17 (493)
від 26 квітня

І знову зайшла на ділянку біля центрального входу, де тепер ховають вояків. Ми, як і кожна нормальна українська родина, весь час так чи так перебуваємо в силовому полі війни, тож уявлення про кількісні та якісні характеристики біди маємо, але побут бере своє, а безпосереднє зіткнення із проявами лиха спричиняє конче необхідний струс і додаткове щеплення адекватності. Сотні поховань: ім’я, прізвище, позивний, дата загибелі, інколи короткий коментар. Останні поховання свіжі, буквально двотижневої давності. І вже приготовлені вільні місця для могил, які невдовзі неминуче будуть заповнені. Ти розумієш, що це так. Майже в кожному місті та селі країни. Десь більше, десь менше.

Дружина не спала півночі, а відтак написала в соцмережі короткий, повний сліз пост із рефреном «Убий москаля!». І тут почалося! Запис перепостив один відомий у своєму середовищі літературний критик, який спеціалізується на російській та російськомовній літературі. Корінний киянин, здавалося б, людина зі смаком, досвідом і освітою, він обурився мракобіссям і дегуманізацією: «Світлано (це моя дружина. — Авт.)! Ти закликаєш убивати всіх росіян? Геть усіх?». Ну а далі жвава дискусія, градус якої тепер можна тільки уявляти заднім числом, бо пильний Цукерберґ негайно прибрав зі стрічки взірці «мови ненависті» разом із приводом.

Обговорюючи з друзями казус, я почув чимало пропозицій. Наприклад, завезти захисника толерантності прямо на цвинтар. Ні, не в тому сенсі, що ви подумали, а показати йому ті самі могили. Другий сценарій перевиховання — влаштувати екскурсію до військового шпиталю, до хлопців, яким щойно ампутували кінцівки. Ну є ще чимало інструментів занурення в контекст: познайомити з дітьми, які втратили тата; батьками, які не дочекалися з війни сина чи дочку; переселенцями, які залишили «за стрічкою» добробут, налагоджене життя й надії на майбутнє.

Періодичні істерики місцевих шанувальників «русского духа» — хімічно чиста маніпуляція. Це не що інше, як спроба самовиправдання, аби уникнути чіткої визначеності, по який бік цивілізаційного зіткнення ти перебуваєш

А в мене є до цього ще один маленький урок. Моєму другові Євгену Степаненку побратими з передової передали кицьку. Кумедне таке створіння, лисе й полохливе. Кажуть, дороге. Хлопці з дозору на неї натрапили, коли досліджували покинутий будинок у сірій зоні. На другому поверсі зачинена шафа, а в ній щось нявчить. Добре, що пацани виявилися досвідченими: першу розтяжку помітили відразу, другий дротик теж не проґавили. Складна пастка, багатоступенева. Замість кинути все як є відкрутили бічну стінку шафи, а там — кошеня, сповите скотчем до повної нерухомості... на протипіхотній міні. Я пропускаю подробиці розмінування, на яких сам не розуміюся. Фінал: хлопці спромоглися звільнити тваринку і блискавично евакуюватися. Вибухнуло, коли вже були за кількадесят метрів, — знесло півбудинку. А кицьку через кілька днів співіснування в бліндажі відправили Жені, про якого там усі знають, що він опікується не лише людьми в скруті, а й різноманітною нужденною фауною...

Кожна людина — окремий випадок, і навіть у ворожому стані теоретично може знайтися хтось суб’єктивно чесний і доброзичливий («добрий німець» — іронічний американський вираз часів Другої світової), я нічого про це не хочу знати. Не всі вони влаштовували засідку з кицьою, не всі розрізали «украм» черево ножем заживо, не всі кидали тіла полонених у лісосмузі після того, як розстрілювали в голову, попередньо скувавши руки кайданками за спиною, все одно для мене вони всі злочинці, доки не заберуться з моєї країни. Усім їм я бажаю смерті.
Я, етнічний росіянин, слідом за своєю дружиною вважаю за умовчанням кожного по той бік лінії зіткнення поганим москалем, доки не буде доведено протилежне. Пояснювати літературному критикові сенс поняття «метонімія» мені здається непрофесійним, а апелювати до Константіна Сімонова («Если дорог тебе твой дом»), Іллі Еренбурга («Убей немца»), а також Юрія Винничука та Ореста Лютого — зайвим.

Читайте також: Вогнища реваншу

Періодичні істерики місцевих шанувальників «русского духа» — хімічно чиста маніпуляція. Це не що інше, як спроба самовиправдання, аби уникнути чіткої визначеності, по який бік цивілізаційного зіткнення ти перебуваєш. Кожне викриття, кожне звинувачення українців у фашизмі, націоналізмі, расизмі й утисках зрозуміло кого дає начебто моральне право залишатися «над битвою», а ще точніше співвідносити себе з «добрими росіянами».

Сувора реальність війни такої комфортної позиції не передбачає. За пізнього Табачника це ще було можливо, зараз — ні. Визначитися доведеться кожному. Не хочеш убити в собі москаля — живи з цим. Нічого тобі за це не буде, ми, либонь, не в Росії. А от читати мораль — то вже дзуськи.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено