Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 квітня

Шопенгауер: франкфуртський Будда і його Атма(н)

Чого чекатимеш від мислителя, який дошукував у філософії такого несподіваного вияву, як гіркі квиління, скрегіт зубовний чи бучний гамір? Але потрібні вони йому були не для суєтної чи шокуючої популярності. Адже він жив не за рахунок філософії, а заради неї.

Успішний комерсант Гайнріх Флоріс Шопенгауер, котрого недарма під час якогось параду запримітив і закликав на аудієнцію сам Фрідріх Великий, одружився з молодшою за нього на 20 років донькою збіднілого купця. Коли мав з’явитися на світ їхній первісток, подружжя саме подорожувало Англією, плекаючи задум лишитися там назовсім, бо рідний Данциг поволі втрачав свободу під тиском Пруссії. Проте молода Йоганна воліла народжувати вдома й невдовзі (1788) отримала довгоочікувану «ляльку-забавку», яку нарекли Артуром. На відміну від свого чоловіка вона любила розваги світського життя та гучні прийняття.

Малодушний батько вчить сина як упоратися зі страхами, що передались і йому. Та невдовзі волелюбні Шопенгауери таки переїздять, але в багатший Гамбург. У родині панують республіканські настрої, тож вона вітає Французьку революцію. Після народження доньки Аделі Гайнріх Флоріс вирішує, що Артур має зайнятися справжнім ділом — комерцією. Проте тому більше до вподоби читання. Аж ось трапляється чудова нагода для сімейної подорожі в Голландію, Англію, Австрію та Францію. Юнака вражає буквально все й невпопад: східні статуетки Будди, імператорські подружжя, театральні вистави, а надто — виставлені напоказ галерні раби й злочинець у масці. «А що як увесь світ — в’язниця?» — думає він на самоті.

Після повернення яскраві враження затьмарилися вимогливістю і старечими недугами батька. Поки він хирів, а мати впоряджала учти, син нишком читав улюблені книжки в конторі. Коли ж главу сімейства знайшли мертвим з ознаками самогубства, усю провину Артур покладав на легковажну матір. Та, попри все, вона дозволила йому визначитися з дальшою долею, а сама вирушила з донькою у Веймар, де відкрила власний літературно-мистецький салон. Йоганна швидко стає знаменитістю: в часи наполеонівської окупації допомагає пораненим прусським жовнірам, жертвує провіант і вино. Поки Артур у Гамбурзі насолоджувався самостійним життям, сам Ґете був у неї завсідником, а через нього й інші веймарці. Хоча стосунки з матір’ю й не назвеш приязними, син таки переїздить до неї.

Читайте також: Ґолем

Його навчання в університеті Геттінгена починається з медичного факультету. Згодом він перебирається в Берлін, аби послухати лекції ректора Фіхте. Свою філософію той основує на всемогутньому «я», з якого виводиться поняття світу. Артур у своїх ранніх спробах філософування теж виходить із наявності двох типів свідомості: емпіричної та, сказати б, «кращої», де «я» цілковито зникає. Це ситуація, коли ніби припиняють діяти закони світу. Про це говорили німецькі містики й індійські мудреці, описуючи особливий стан Ніщо, котре одночасно може стати й усім. Врешті фіхтеанська філософія рефлексії, що спрямована на саму себе, аж ніяк не задовольняє Шопенгауера. Раціоналізм, як вважає він, вочевидь порпається у видимих причинах і не здатен розгледіти сутності. Після цього лишається відчуття, що головне якраз і не мислиться.

Світові історичні події справляють на нього мало впливу. Артур живе, розчиняючись в особливому внутрішньому світі. Новини про східну кампанію Наполеона чи пожежу в Москві не заважають йому оглядати картинну галерею в Дрездені. А коли французькі солдати з’являються в Берліні, він відвідує пацієнтів психіатричної лікарні й пише одному з них посвяту в Біблії. А потім шукає затишне провінційне містечко, аби просто писати дисертацію в готельному номері. Йому не хочеться брати участь у цьому «смертоносному карнавалі». Поки у світі буяють пристрасті, молодий філософ сплачує необхідні для захисту роботи кошти й здобуває докторський ступінь у Єні.

Він дізнається, що його мати стала успішною письменницею й видає роман за романом. Артур хоча й радіє за неї, але не може вибачити, що саме після смерті батька вона зажила популярності. До того ж Йоганна оточує себе якимись підозрілими особами. Син часто сперечається, виявляє неповагу. Доходить навіть до страшної сварки, після якої остаточно вирішено роз’їхатися й жити окремо. Їм уже не випаде побачитися знову.

  • Це твоя дисертація? — запитує якось Йоганна. — Певно, щось для аптекарів.
  • Мої книжки читатимуть тоді, коли із твоїх не лишиться навіть примірника в комірчині, — парирує ображений Артур.
  • А твій наклад навіть не буде розпродано.

І обоє матимуть рацію.

Тим часом Шопенгауер надсилає свою дисертацію Ґете. Спочатку між ними встановлюється дружнє спілкування. Особливо із приводу міркувань поета про природу кольору та світла. Наукова спільнота не побачила в них особливої новизни. Натомість філософ спочатку схвально ставиться до опусу. Та згодом у його тоні вже вчувається якась зверхність. Шопенгауер каже, що йому на вирішення цієї проблеми знадобилося менше часу, ніж авторові «Фауста». Ґете поволі відчужується від нахаби. Окрім іншого, йому було невтямки, чому той наполягає, що світло існує лише в уяві індивіда.

Зрештою, хоч би в якому товаристві з’являвся Шопенгауер, його мало хто любить. Він завжди відіграє роль зовнішнього подразника, відпускаючи єхидні коментарі. Пізніше, спілкуючись із Брокгаузом, видавцем своєї матері, із приводу затримки публікації власної книжки, він виявляє таку нестриманість, що з ним узагалі припиняють листування. Подорожуючи Італією з рекомендаційним листом від Ґете, Артур раптом відмовляється познайомитися з Байроном, бо ревнує до нього свою супутницю, яка просто захоплена англійським лордом. А з однієї кнайпи його мало не викинули земляки, бо він назвав німців найдурнішою нацією в світі. У Берліні він самовпевнено ставить свої лекції паралельно з Геґелем: у нього не більше ніж п’ять слухачів, у метра — близько двохсот. А ось і геть прикрий епізод. Якось Шопенгауер брутально виставив за двері свою квартирну співмешканку, яка зі своїми приятельками сиділа у вітальні, що вважалася його територією. Жінка не захотіла піти на прохання Артура, котрий чекав на побачення. Після багаторічної судової тяганини він змушений був сплачувати до кінця її життя компенсацію за завдані ушкодження. Нарешті, йому не присудили премії Данського королівського наукового товариства через зневажливі відгуки про німецьких професорів.

Читайте також: Вітґенштайн: філософія носорога і кочерги

Зокрема, й через це тривалий час його вчення вважатиметься вторинним і несучасним, а для спільноти він не існуватиме як філософ. Колись Шопенгауер поскаржився, що навіть сторож Берлінського університету поводиться з ним непоштиво. Більша частина накладу його головної праці не просто не затребувана, а піде в макулатуру.

Водночас його охоплює лихоманка творчості. Йому вдається завершити свою головну працю «Світ як воля та уявлення». Услід за Кантом Шопенгауер визнає наявність особливого досвіду, що не розкривається за допомогою розуму. Та як розпізнати те, що лежить потойбіч яви? Він використовує метафору кулі. Щоб потрапити в її центр, потрібно мати тягар страждання. Довколишній світ, вторить він індійським ученням, — то ілюзія (майя). Лише коли ми занурюємось у власне тіло, що є осередком страждань, перед нами розкривається значущість, але не явищ світу, які пізнаються розумом, а сліпої та невситимої волі.

Східна традиція допомагає Шопенгауерові уникнути західного уявлення про Бога-творця та його трансцендентного виміру. Як зазначає у своїй монографії Рюдіґер Зафранскі, філософ пропонує не мислити поняттями, а вдаватися до розуміння, тобто вхоплювати значення способом занурення в самого себе. Бо воля є буттям усередині нас. Людина є волею. Шопенгауер не схильний пов’язувати волю з інтелектом і не є поборником теорії свободи волі. Тому він не одухотворює природу, а навпаки — натуралізує дух.

Філософія розуму зазвичай приписувала духу здатність саморозкриття в історичному процесі пізнання. Рухаючись у цьому напрямку, розум веде до самопізнання. Шопенгауер відмовляється мислити історично, бо воля не має мети. Ця водоверть часу змітає все на своєму шляху. Приміром, Наполеон є уособленням подібної стихії, що несе розруху в Європу. В ньому вся злість людської волі. У ній годі знайти остаточні причини. Якщо світ як уявлення осягається причиново, то світ як воля змушує переживати її в нас самих.

Легко сказати «переживати». Але як це зробити? Треба опроститися: не прагнути самоствердитися, відмовитися від бажань, не шукати вигоди, не хотіти влади тощо. Цього можна досягти на поприщі мистецтва, або, як казав Кант, незацікавленого споглядання. Тоді людина має нагоду спостерігати чисту об’єктивацію волі. Крім мистецтва є ще феномен жалю (співстраждання), інтенсивного переживання, перед яким спадають окови ілюзії. Для людини настає момент заперечення волі. В часи коли політика домінує в суспільстві, а історія розуміється як шлях особистої реалізації щастя, охопити пориви волі досить важко. Бо прогрес так ніколи й не полегшив людських страждань.

Здається, що до нас промовляє сам Будда, статуетка якого незмінно стоїть у нашого філософа на столі. З неї не дозволено витирати пил навіть прибиральниці. Але Шопенгауер таки не є Буддою. Він не вміє впоратися зі своїми страхами, яких завдають йому хвороби: геморой, свищі, подагра, нервові розлади, глухота тощо. Якщо вночі йому чується шум, він хапається за кинджал і пістолет; боїться ходити до цирульника; не дозволяє собі випити зайвого. Втім, Артур зовсім не був цнотливим. Навіть можливість заразитися венеричною хворобою його не зупиняла. Якось у товаристві він голосно розповідав: щоб не підхопити зарази, достатньо розчинити в склянці трохи хлорного вапна й після коїтусу опустити в неї член. Єдине, чим він міг приборкувати дію волі, — це було мистецтво. Перед тим як дати розігратися своєму апетиту в дорогому ресторані, він міг годину грати на флейті щось із улюбленого Россіні чи Моцарта.

Читайте також: Непередбачуваність огидного

У філософії Шопенгауера реабілітується людська плоть, бо вона є втіленням волі. В традиційному дуалізмі «душа — тіло» останнє зазвичай притлумлюється. З тілом пов’язували смертність. Та потрібно ще вміти почути власне тіло. Йдеться не про тілесну розгнузданість. Шопенгауер часто міркує про природу сексуальності. Проте ще з юності вона радше пригнічувала його. У Дрездені він мав стосунки з дівчиною «з низів». Вона завагітніла, та він запропонував тільки гроші на утримання дитини. Отже, з тілом і сексуальністю пов’язані непрості моменти переживання дії волі. Людина, що потрапляє в лабети волі, вважає Шопенгауер, змушена бути егоїстом.

Загалом щодо жінок Шопенгауер якийсь перебірливий. У Флоренції заручився з однією знатною дамою, але покинув її, дізнавшись, що в неї хворі легені. У Берліні мав десятирічний роман із танцюристкою і акторкою Кароліною Ріхтер, але не міг їй вибачити, що під час його подорожі вона народила, але не від нього. Їхні плани спільного життя руйнуються, бо він відмовляється прийняти цю дитину й картає партнерку за постійні зради. Йому й самому довелося відчути, що таке відмова. Перед тим як врятуватися від епідемії холери й утекти з Берліна, Артур освідчився 17-річній дівчині. Катаючи її на човні, він робить їй шлюбну пропозицію, даруючи гроно винограду. Дівчина непомітно кидає ягоди у воду: їй огидно, що їх торкався цей стариган. Йому тоді було 43.

Щоби приборкати природну хижість, людина створила державу. Остання не зробить людину моральною (совість, категоричний імператив — це невиправдані фантазії), але захистить від сваволі. А крім того, вона стоїть на сторожі власності. Для Шопенгауера це вельми актуально, адже він живе на батькову спадщину. Тому для нього є неприйнятною революція 1848 року. Її діячів він називає купкою мерзотників, які хочуть заволодіти тим, що їм не належить. У часи найбільших сутичок він упускає до квартири солдатів, які стріляють із його вікна в повстанців, і подає офіцеру оперний бінокль для огляду. Показово, що частину свого майна Шопенгауер заповів солдатам-інвалідам, які приборкували бунтівників.

Перебравшись у Франкфурт, він живе одинаком. Господарством займається економка. Зі своїм пуделем Атмою він гуляє вулицями, викликаючи захоплення містян. Із характерною мізантропією іноді сварить його: «Що ж ти за людина така!?» Ходить в театр, оперу й на концерти. Йому тут подобається: не буває повеней, прекрасні кав’ярні, багато іноземців, добрий дантист і немає надокучливих спостерігачів.

Слава прийшла до Шопенгауера вже в старості. Поступово з’явилися послідовники й учні, котрі розпізнали в його філософії не матеріалістичний або ідеалістичний компонент, а віталізм. Так, не в усьому він іде за своїм ученням. Але деякі життєві принципи сповідує до кінця: не відмовляється від інтелектуальної праці, швидкого ходіння чи купання в холодних водах Майну. В останні дні Шопенгауер говорив про містику Якоба Беме, вважаючи, що благом було б досягнути абсолютного Ніщо.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено