Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 квітня

Сьогодні я розмовляю українською

Мій перехід на українську наразі не закінчено. Понад те, я ще не знаю, чи готова буду дійти до кінця. Але завжди пам’ятаю, що на цій доріжці важливо робити принаймні маленькі кроки. Не зупиняючись, день за днем.
Матеріал друкованого видання
№ 16 (492)
від 20 квітня


Останнім часом у текстах, присвячених українізації, часто натрапляю на згадки про окремий тип киян: люди, які думають російською, розмовляють російською зі своїми рідними, але свідомо переходять на українську в публічному просторі, під час найменших контактів із «великим світом». Я належу до цієї групи.
Така ситуація (життєвий компроміс? етап перед наступним кроком?) має прості й, мабуть, занадто типові причини. Я виросла в російськомовній родині, й, хоча навчалася в українській школі, органічною мовою мого побуту українська не була. Досі пам’ятаю, як прибігла додому після першого дня в гімназії з виряченими очима й розповіла мамі, що «квітка — ето цвєточєк». Наступна сюжетна спіраль буде вже екзотичніша: у 17 років (здавалося б, уперше маючи змогу самостійно й свідомо змінити ситуацію) я метнулася в кардинально інший бік і зі свого північного Чернігова поїхала ще північніше, до Москви. Там вступила до вишу й лишилася на наступні 12 років. Майже відразу після Майдану повернулася назад, залишивши в Росії маму й сестру, щоб починати в Україні нове життя, підхопити не завершені колись справи й, буду чесна, виправити помилки.
Найскладніше було повернутися до мови. Почасти через те, що за перші 17 років життя справжньої зустрічі з нею в мене так і не відбулося. Йшлося не так про читання книжок чи загалом споживання україномовної продукції (із цим проблем ніколи не існувало). Річ була саме в тому, щоб українською заговорити: виявляється, навіть під час уроків у школі ця навичка на достатньому рівні не сформувалася.

Чимало є правильних текстів, які стверджують: головне, що ми можемо зробити для України, — це виховати україномовних дітей

Після повернення мовне питання стало питанням персонального вибору. Перші півроку, а може, і рік мене регулярно охоплювала паніка. Головною незавершеною справою були незавершені речення: мені фізично бракувало повітря (ну і слів, звісно). Писалося значно легше, але кожен робочий текст, кожне повідомлення в соцмережах усе одно складала за допомогою словників та постійної самоперевірки. Сьогодні моє найближче середовище друзів цілком україномовне. Саме вони допомогли мені виробити навичку публічного говоріння українською. Ні­хто з них жодного разу не подивився б на мене скоса, якби я облишила свої незграбні спроби.
Моя філологічна паніка вже в минулому, хоча досі дивує феномен: після тижня перебування в Лондоні освоюєшся в новому мовному середовищі легше, відчуваєш мову й віддаєшся їй простіше, аніж після двох із половиною років у Києві. Йдеться, можливо, про сором та почуття провини: коли навіть біля овочевого кіоску раптом усвідомлюєш наявність мовленнєвих проблем, стає дуже соромно, а сором найчастіше блокує легкість і плин. Може, річ у відсутності справді щільного мовного середовища, адже в Україні завжди є можливість утекти від української. Усе просто. Йди собі до овочевого кіоску, кажи «добрий дєнь» замість «добридень», розмовляй із порога російською — і жодної тобі паніки. У Лондоні це, вочевидь, неможливо. Але яким чином зробити в нас «як у Лондоні»? Адже тут замало квот. Квоти здатні призвичаїти до української так, як колись мене призвичаїла до «квітки»
гімназія, але вони не навчать людей говорити.
Я вірю не у квоти, а в те, що всесвіт починається в дитячій кімнаті. Щоправда, тут у мене успіхів небагато. Є чимало історій про те, як партнери, дізнавшись, що матимуть дитину, свідомо переходили на українську. Чимало є правильних текстів, які стверджують: головне, що ми можемо зробити для України, — це виховати україномовних дітей. На жаль, із дворічним сином від самого його народження я розмовляла російською (інакший варіант на той момент не вважала чесним, а може, просто боялася ризикнути). Сьогодні в публічному просторі спілкуюся з ним лише українською (сам він іще не заговорив). І щиро радію, що всі його книжки українські й що, здається, читання російською
малюк узагалі відмовляється сприймати на слух.
Життя покаже, що буде далі: якою мовою говоритиме син, а яка стане мовою моїх міркувань. Наразі я дедалі частіше думаю про те, що багато людей відмовляються робити перші кроки в цьому напрямку, бо їм незручно (ніяково!) або страшно. «Не зможу дійти до кінця, — думають вони. — Усе одно й надалі думатиму російською», «Усі мої рідні російською розмовляють», «Бабусі моєї дитини спілкуються російською» тощо.
Один із найпотужніших пунктів «12 кроків» (відомої програми подолання залежностей, зокрема алкогольної) — відмова від далекоглядних планів та амбітних обіцянок. «Сьогодні я не п’ю», — кажуть учасники проекту. І наступного ранку, дай Боже, повторять те саме.
Можливо, це вихід для багатьох, хто хотів би
наважитися.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено