Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 березня

Світобудова і банери

Нехай ваш репортаж буде тричі документальним, але це все одно не вахтовий журнал, бо автор свавільно обирає початкову та фінальну точку свого сюжету. А від цього багато чого залежить. Ну ось хоча б.

Я кілька років хотів написати колонку, яка називалась би "Дівчина, яка врятувала зоопарк банерами 468х60". Попри те, що цей формат банерів вже майже не крутять, а в "дівчини" тої син скоро вже диплом в універі писатиме. Просто є такі жінки, які залишаються "дівчатами" на все життя: худесеньке, тендітне, ніс в ластовинні, руденьке і коли в офіс Золотце (таке в неї було прізвисько) заходить чисто розписатися і зарплатню отримати, таке враження, що сьогодні у всіх в нас стипуха і зараз ми підемо з нею гульбенити в пивбар "Анна Кареніна". Принаймні радощів - такі ж повні штани.

"Дівчина" працювала в нас віддалено, або як зараз вже кажуть "в хмарі". Сиділа собі вдома, малювала й анімувала банери, крутила їх в різних банерообмінних мережах, але головне - вигадувала підписи, на які неможливо було не клацнути, якщо ти хоч на мізинець ЦА. „Швидка не встигла порятувати Святослава Вакарчука”. І розбирайтеся, що він одужав сам, поки швидка застрягла в корку, але вже перейшовши у статтю. Я впізнавав її стиль серед сотень банерів, але все одно клікав, просто було цікаво, на що ж вона купила публіку цього разу. І кожного разу це було геніально просто і дієво.

Читайте також: Стосунки з публікою

Колонка, яку я все ще збирався написати, мусила би бути дещо парадоксальною, тому що мало йтися в ній не про зоопарк, а про книгарню "Знання" на Хрещатику. Я мав до неї певний сентимент, тому що вони ставили українські дитячі книжки на полицях не корінцями, а фейс-ту-фейс, як це в мерчандайзерів називається, тож дитина бачила обкладинку й руки її самі тягнулися зняти книжку з полиці й хоча б погортати. Саме завдяки цій вже спочилій в Бозі книгарні моя молодша донька приохотилася колись до читання. Ми тоді по вихідних ходили на Хрещатик на роликах кататися з кінця в кінець, і ось я підступно затягнув її перевзуватися з роликів у кеди до книгарні, там був стільчик біля входу, ну а там і до полиць підійшли подивитися, ну а там...

Отож, мала перечитала всього Джеремі Стронґа і вже сама щонеділі вимагала походу до книгарні. Хіба можна потішити чимось батька-колумніста більше? Хоча, колумністом я став уже пізніше. І ось одного разу, поки мала перевзувалася з коліс в шльопки, нас облаяла касирка. А потім ще двох покупців. Раніше вона в цьому помічена не була, нормальна така була тітонька, навіть не обрахувала ні разу, тож я не став гавкатись, а спитав, що сталося.

- Закривають нас, - відмахнулася касирка.

Я попрохав малу почекати і пішов до директорки в кабінет. Не скаржитися, а розпитати. Там була якась мутна судова справа, яку трудовий колектив виграв у судах чотирьох інстанцій, однак "молода команда професіоналів" просто відмовлялася подовжувати їм оренду ще на рік, і вони вже чекали на тижні судового виконавця, який все опечатає, і...

- І що, отак мовчки сидітимете і чекатимете? - спитав я. - Треба ж хоч щось робити.
Директорка похнюплено стала перераховувати назви семи колишніх хрещатицьких книгарень, які вже закрили на той момент. Чим "Знання", мовляв, краще? Я не міг їй відповісти просто "Тим, що моя дочка купує у вас Джеремі Стронґа", зітхнув і вийшов.

В понеділок в офісі я гарчав на людей, не гірше тої касирки, хоча якраз був день зарплати, і я мав би очікувати на гульбенення і повні штані радості, аж Золотце помітила і спитала:

- Що там в тебе стряслося, раніше ти був компанійським мужчиною.

А я взяв і розповів.

- Тю. Так що ж ти мовчав? - засміялася Золотце. - Пам'ятаєш, молода команда професіоналів зоопарк хотіла за місто винести? Це ж такий ласий шматок землі в центрі біля метро! І таке мене зло тоді взяло, коли довідалася, мені вже байдуже, мій вже виріс, але ж інші діти й мамаші! Марсіяни ж все тихцем на сесії провертали. Але вистачило всього ста тисяч банерів, щоб назавтра про це трубили вже всі газети, і вони зробили вигляд, що нічого такого не збиралися, їх неправильно зрозуміли.

Читайте також: Вірші «коннектінґ піпл»

- Треба а) банер б) гарний підпис до нього в) статтю на "лендінг пейдж", на який весь цей трафік гнати. Не питайте мене, що значать всі ці слова. Я вже забув половину.

Я ще більше спохмурнів. В мене не було а) ста тисяч банеропоказів в загашнику б) гарного підпису до банера та й самого банера в) жодного знайомого журналіста в онлайн виданні. Що я і сказав Золотцю.

- Малюк, але ж в тебе є я, - відповіла вона словами Карлсона.

- Газета не потрібна, досить блога. Я якраз співпрацюю з одною блоговою платформою на сайті з топ10, вони іноді рекламують окремі дописи для популяризації сервісу, і я пущу весь цей трафік на тебе, і комар носа не підточить.

- Банер я намалюю сама, - попередила вона моє наступне запитання.

Я повеселішав. Залишалось лише знайти притомного журналіста. Шкода, що тоді я ще не був знайомий з Денисом Казанським. Втім, я і зараз з ним не знайомий. Але щодо журналіста у Золотця теж виявились свої плани

- В мене є один знайомий колумніст, просто тобі золоте перо, - обрадувала вона мене.

- І хто ж це?

- Ти - безапеляційно заявила Золотце. - В тебе година, час пішов.

Так мені довелося вперше в житті написати колонку. До того ж вкластися в дуже стислий дедлайн. Назвалася колонка "На Марсі книжки не потрібні". Банер Золотце зробила ще раніше, ніж я поставив крапку. Я дивився на лічильник сайту, що обертався швидше за гральний автомат, і думав: "Ну от як вона це робить?"

- Зачекай, ще сотню тисяч кинемо, - охолоджувала мій захват "банер-зірка". - Треба, щоб пішли копіпасти, інакше все марно. Першим скопіпастив статтю "Обоз", ввічливо спитавши дозволу. І понеслась.

- Пішла хвиля! - хихотіла Золотце, знаходячи кожен новий передрук на новинних сайтах, які виникали щодесять хвилин. І я одразу згадав, що її улюблена розвага - серфінг в Австралії. Ось де хвиля так хвиля.

В день Ч., коли очікували судового виконавця, я відпросився з роботи і пішов з другом на Хрещатик. Про те, що відбувається щось не те, я зрозумів ще за квартал до книгарні. Просто на тротуарі стояв бусик "Останньої барикади" з гучномовцем, а увесь простір перед книгарнею "Знання" окупував натовп витріщак. Всередину теж не так просто було потрапити, до дверей прикувалася кайданками якась активістка фемен (жарт). А вже в залі просто не було де яблуку впасти. Здавалося, що усі українські поети, здатні тримати в руках мікрофон, зібралися сьогодні тут, і заправляв усім сам покійний Юрко Покальчук. "Не наступайте на любов, не наступайте, коли зустрінете її переступайте". Я не поет, тому робити мені там було вже нічого, ми з дружбаном перезирнулись і повернулися до офісу, до своїх моніторів, цигарок і кави з кавомашини з почуттям виконаного обов'язку.

Кажуть, судовий виконавець в той день просто побоявся навіть наблизитися до книгарні, розвернувся через ліве плече і почвалав назад в свою мерію.

Класна була б колонка, життєствердна, аби я написав її саме тоді. Але я затягнув. Спочатку довелося написати щось із 11 книжок і стати колумністом у глянці. Та й навіщо було палити ще робочі схеми? Та й змін в мерії варто було дочекатися. І дочекалися. Через рік, вже за іншого гауляйтера, який навіть не був обраним мером, книгарню "Знання" " таки з'їли.

  • На цих ніяких банерів не напасешся, - сумно констатував тоді я, і малодушно подумав, що ніколи не напишу тієї колонки, такий в цього сюжету паскудний кінець. Пішов з горя в чергу за „Київськими перепічками”. І просто в цій черзі мене виловили хлопчик та дівчинка рекламісти і сунули в руку... рекламу нової книгарні. Бери навіть більше – купон на скидки. Ну, трохи незручно шукати, в якомусь підворітті, за оперним театром. Але ж теж в центрі. Природа не терпить порожнечі.

Про те, що це могло би бути саме те, оптимістичне закінчення колонки, я почав здогадуватися десь через рік, бо тоді мені всучили рекламку (та ще й скидку) щойно відкритої книгарні „Є”. Першої україномовної книгарні Києва взагалі.

Ось скільки скептиків було, скільки нитиків, що українських книжок взагалі не друкують. Не вистачить асортименту. Слухайте професіоналів. А люди взялись і зробили. Через півроку я вже був знайомий з цими людьми. Через рік стало ясно, що в них вийшло. Через два ми всі забули, що таке Петрівка. Через три вони стали найголовнішим культурним майданчиком столиці і повідкривали філіали в кількох інших містах. Через десять в них була вже ціла мережа по всій країні і десять книгарень в самому Києві. Гарний постскриптум для колонки, але щось не писалося. І ось нарешті стало зрозумілим, чому саме.

Одинадцяту книгарню „Є” в Києві відкрили... на Хрещатику 46. Це в сусідньому з колишнім „Знанням” будинку. Ну, в Світобудови теж іноді збивається приціл. Але не сильно і не надовго.

Якщо я ще хочу написати цю колонку, треба поспішати, поки ще хоч хтось пам'ятатиме, як виглядали баннери 468х60. Хоча чого це я? Ось і вже.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.