Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 березня

«Культурний кошик»

Напроти нашого будинку величезний парк. У теплу пору року в суботу й неділю там влаштовують рекламні концерти й акції, іноді грає військовий оркестр. Та здебільшого люди просто гуляють і смажать шашлики у спеціально відведеній зоні понад озером. Це таке культурне дозвілля початку ХХІ сторіччя.

Якось погожого травневого ранку з парку почулася красива і ностальгійна музика наживо. Грав не оркестр, ансамбль — кілька немолодих чоловіків і жінок, грали впевнено і майже професійно, видно було, що не вперше і не випадково. Довкола музикантів швидко зібрався натовп. Спершу почали танцювати діти, бо вони жваві й безпосередні, потім дорослі, ніяково тупцяючи, зрушили з місця, і закружляли у вальсі дві пари, три, десять...

Музиканти виявилися із самодіяльного ансамблю, який колись існував при районному будинку культури. Для них музика — це як звичайна щоденна потреба: їм просто хочеться грати, тримати в руках улюблені інструменти, дарувати музику іншим, насолоджуватися нею. І хоча в будинках культури давно розмістилися розмаїті офіси, ці люди прагнуть прекрасного.

Чи знаєте ви, де ваш будинок культури, районна бібліотека? Чи давно там були? Чи виконують ці заклади свої функції? Хтось у відповідь зневажливо пхинькне, мовляв, такі форми існування культури давно відмерли, туди ходять хіба пенсіонери, а молодь давно тусує в інтернеті, в соцмережах.

Читайте також: Вішак посеред театрального кону

І правда, і неправда. Усе залежить, по-перше, від ставлення до культури, по-друге, ситуація у провінції і в столиці кардинально відмінна. У райцентрі на Полтавщині, де живуть мої батьки, одинокий кінотеатр закрився ще в середині 1990-х років. Районний і заводський клуби відчиняють двері лише на вибори, на концерти селищної голови, яка вважає себе співачкою, та на випускні бали у двох школах.

Зате в районі в селі на 150 жителів у нас донедавна був хор-ланка з поетичною назвою «Гаївка». Уже колгоспу десяток років як не було, бабусі ці вийшли на пенсію ще давніше, а проте вони ледве не щодня, покинувши городи і хатню роботу, збиралися разом, щоб поспівати. Отак культурне дозвілля в українській провінції звелося до застільних хорових пісень.

Нема де правди діти: у місті можливостей для культурної розваги, дозвілля в десятки разів більше. Тепер же, коли владно наступає децентралізація, в регіонах почалася справжня вакханалія. Місцеві громади перелякалися від кількості претендентів на їхні гроші і вирішили позбавитися передусім чого? Звичайно, культури. Масово закриваються сільські клуби, бібліотеки, музичні школи. І от Міністерство культури виступило з ініціативою запровадити «культурний кошик». За аналогією зі споживчим кошиком він міститиме «культурний мінімум», потрібний кожній людині.

Поки що поняття це вельми розпливчате. У міністерстві пояснюють, що «культурний кошик» встановить «граничний мінімум, нижче якого не можна буде опуститися, і певний мінімум послуг у сфері культури потрібно буде надавати в будь-якому випадку». Що таке цей «певний мінімум послуг»? Хто їх надаватиме? І що таке «будь-які випадки»? Що взагалі за «культурні послуги»?

А проте ініціатива хороша, ба надзвичайно потрібна. Недаремно люди різного віку, літні, середнього віку, молоді і юні, зачувши музику в парку, йдуть танцювати. Недаремно музиканти шукають, де вони могли б вільно заграти для всіх охочих їх послухати. Недаремно у згаданому рідному райцентрі один за одним виникають співочі колективи — хори й ансамблі. Це така неочевидна на перший погляд, але міцна й чіпка потреба в культурі.

Читайте також: Короткий метр, дальній план: у прокаті стартував альманах «Української нової хвилі»

Звичайно, люди різні, багато таких, кому начхати і на музику, і на книжку, чиї потреби в культурному дозвіллі цілком задовольняє телевізор — це «віконечко в дірі духовного сміттєпроводу». Таких людей у нашому суспільстві стає дедалі більше, саме тому що культура поза столицею і великими містами звелася до нуля, адже всі ці чверть століття незалежності вона ніколи не належала до пріоритетів.

І сьогодні місцеві громади, до яких унаслідок децентралізації культури переходить влада в цій не першорядній, на їхню думку, царині, вважають, що культурою цілком можна знехтувати заради пекучих щоденних проблем — доріг, комунальних послуг, сміття...

«У людей немає рівного доступу до культури, але всі мають на це право», — заявила заступниця міністра культури. Хочеться вірити, що цього разу ініціатива міністерства не зведеться до вболівання за духовність народу і створення чергового комітету з духовності й моральності, а реалізується в практичних кроках для забезпечення цього примарного права на культуру. Посадовці й чиновники мусять нарешті усвідомити, що народ прагне не тільки хліба і не тільки новітніх видовищ у формі телесеріалів та реаліті-шоу, а «культурний кошик» — давно назріла, гостра потреба.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.