Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 березня

Стосунки з публікою

Для мене умовна границя між радянським і пострадянським поколіннями сучасної України пролягає по їх відношенню до слова „піар”. Ось взяти хоча б письменників.
  • Та він піариться на цьому скандалі з Нацкомморалі, - з нищівним цоканням зубом казали спілчанські зубри, лауреати куликовсько-бородинських премій, про судовий процес Олеся Ульяненка з органом цензури, який у 2009 визнав його роман порнографічним і заборонив до продажу.
  • Так, старий, усе, що не некролог, – піар, - „глибокодумно” підтакували зубренятка помолодше.

А Ульяненко, наче щоб спростувати цю сумнівну сентенцію, взяв і вмер. Вийшло незручно. І це не мало жодного стосунку до PR.

Молодше покоління, натомість, ще зі своїх університетів знало, що PR – то всього лише Public Relations, Стосунки з Громадськістю, і це зовсім не те, що нафантазували собі старі зубри. Просто робота. Її можна робити і погано, і гарно. Більше того, багато молодих київських поетів-прозаїків ще й підпрацьовували, а хто і всерйоз працював піарниками різних бізнесових та державних структур. Майстри ж слова. Де ж ще в наш непевний час знайдеш, щоб за слова ще й пристойно платили?

Зневага до піару в старих зубрів поєднується зі щирою образою на журналістів різних масс-медіа за те, що вони не ходять на їхні прес-конференції. Це стосується не тільки письменників, а взагалі всіх „ньюзмейкерів” старої школи, які з усіх стратегій піару, схоже, засвоїли тільки скандал. Нема скандалу – нема піару. Хоч в „Чорного ворона” і одночасно „Залишенця” в іншому видавництві, хоч в „Криголами не плавають в болоті” спитайте (многія літа, щойно був день народження „криголама”, досі вся стрічка в її віршах).

Читайте також: Ульяненко без цензури

Я ж пам’ятаю, як вразив мене повний зал і приставні стільці в київській „Кінопанорамі” у 2013 році на показі короткометражок молодих українських (підкреслюю, що не голлівудських і не заслужених) кінорежисерів. Це був такий потужний марш щирих, можливо недосконалих, але драйвових картин, що в мене не залишилось жодного сумніву в швидкому відродженні національного кінематографа за першої ж нагоди. Бо ці – не скаржаться, а роблять. І наймають гарних піарників, здатних за тиждень в соцмережах та адресних розсилках зібрати повний зал.

Порівняти це з віктимною поведінкою старшого покоління, які вміли вибити бюджетне фінансування на свій фільм, а потім просто провалити його в прокаті через повну відсутність реклами й отого нелюбимого піару, щоб традиційно скаржитись на злих воріженьків і непереборні обставини. А цим тільки сказали: „Можна!” - й назвали дату, і одразу – повний зал. (Кажуть, минулого року в Україні зняли вже 30 фільмів. Передчуття справдилися, хоча й до Голлівуду ще далеко – є куди зростати.)

Ще одна улюблена справа старих зубрів – нескінченно скаржитися на непрофесійність журналістів. Головним, чому навчила мене колись Оксана Стефанівна Забужко, були не нескінченні речення на сторінку, тут їй рівних нема, закругляюсь. Ні – вона навчила, що не треба соромитись, треба вимагати в журналіста інтерв’ю на затвердження, щоб не було кого винуватити, крім себе самого, якщо недочули, чи не так зрозуміли. Ось вона для мене – еталонна сучасна людина інформаційного суспільства. А старі зубри, та ще й якщо справа стосується якоїсь незвичної для більшості читачів, і журналіст не виключення, галузі, будуть голосно обурюватися, честити журналіста, що ризикнув з ними зв’язатися, по всіх доступних каналах випромінювання в світовий ефір своє невдоволення, а потім знову питати, чому до них ніхто не ходить на прес-конференції.

Це не тільки кіношників стосується. Ось науковці стоять в пікеті з плакатами під кабміном, протестують проти скорочення фінансування Академії наук, а кабмін просто не розуміє, на що йдуть бюджетні гроші. А ось вони ж закльовують молоду колегу на вченій раді (не знаю, чи можна називати молодим науковцем доктора наук), яка запросила журналістів на свою доповідь з генетики. Правильно, бо – піариться. Тобто, в тому числі, пояснює Кабміну, куди пішли бюджетні гроші, що підтвердило зацікавлення пана прем’єр-міністра роботами вітчизняних генетиків після виходу телесюжету в ефір. Начебто – спасибі піару. Але як би не так.

Ця остання історія в Інституті молекулярної біології і генетики НАНУ взагалі повинна стати хрестоматійною, на якій треба вчити як журналістів, так і науковців, як не треба будувати комунікацію одне з одним.

Бо це ще не кінець історії про науку і піар. Медії, в тому числі телебачення, мають свої закони функціонування, їм не цікава півторагодинна доповідь зі схемами і графіками про якісь складні матерії. Їм подавай сенсацію. Підводка, синхрон, пряма мова, афористична підсумкова фраза в кадрі, тощо. І все це – за 5 хвилин. Інакше – не дивитимуться! Як не читатимуть ваших розумних статей в Інтернеті, якщо спеціально навчена людина не вигадає для неї провокаційного й трохи дебілкуватого, але „клікабельного” заголовку. Такий формат.

Такі в нас новини, що гоняться тільки за рейтингами, кліками та лайками. Інших – нема. Таке суспільство, що клацає пультами, клікає на заголовки й лайкає у фейсбуці. Такі журналісти, які найкраще відчувають, чого хоче публіка, бо їм платять саме за це, і ваші обережні формулювання й наукова ретельність – то неформат.

Після цього ж сюжету по ТБ, в якому, цілком за приписами медіа-сенсації, було згадано, що відкриття молодої докториці наук допоможе подолати рак, телефони в інституті стали обривати родичі хворих, які вирішили, що вже є готові ліки проти страшної недуги. І пояснити їм, що від такого теоретичного дослідження до появи ліків проходить в середньому десять років – не можна. Бо в цих людей цих десяти років нема.

Читайте також: Телебачення між цензурою і люстрацією

Науковці образилися, ми такого не говорили. Ви висмикнули фрази з контексту. Журналісти образилися, значить ми брешемо. Ага, то чекайте правдивих сюжетів. І пішли висмикувати з контексту куди зрозуміліші публіці фрази про бюджетні кошти й господарські шахери-махери. Тут вже для них нема незнайомих слів. Показали, що гарно можуть робити не тільки хвалебні, а й викривальні сюжети.

Зараз всі, хоч трохи причетні до науки, спостерігають вже третій раунд обміну інформаційними ляпасами двох сторін, кожна з яких в певний момент хотіла зробити як краще для вітчизняної науки. Знаю, що мій заклик стриматися жодна з цих сторін вже не почує, тому напишу про таке. Все – через брак пропаганди й піару.

Пропаганда досягнень вітчизняної науки, і просто моди щось досліджувати – дуже потрібна, дуже на часі, але й дуже невдячна справа. Бо це –  позитив, а не кримінальні хроніки. Це не матиме такого рейтингу, таких кліків, такої кількості передруків тощо. Та ще й шанси людини зі сторони, в тому числі журналіста, розібратися в усіх тонкощах вузьких дисциплін мізерні. Тому всі надії лише на те, що самі науковці витрачатимуть хоча б трохи часу на „піар своїми руками”.

Читаю кілька блогів молодих науковців (знову ж таки, чи не ображаю бувалих кандидатів і докторів?), які роблять це на громадських засадах. Шукають правильні пропорції наукоподібності та профанації, навіть пишуть про генетику суржиком, якщо так веселіше читачам. Експериментують не менше, ніж в науці.

Зрозуміло, що для отого останнього радянського „антипіарного” покоління будь-яких фахівців - це не вихід. Бо колеги цикнуть зубом і скажуть, що піариться. Але західна наука, в принципі, дає засіб популяризації своєї справи і для них, тільки чомусь ніхто цим не користується. А в тій же Америці є цілий жанр наукових бестселерів, які якраз пропагують науку і знімають всі питання платників податків „на що пішли наші гроші”. Ну напишіть вже хтось нарешті такий же успішний український відповідник науково-популярної книжки, як „Зброя, мікроби і харч” Джареда Даймонда. Оце і буде правильний піар.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.