Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 березня

Не особливі

Мій перший день в університеті був насичений знаковими подіями: це і отримання студентського квитка, і екскурсія червоним корпусом, а головне, знайомство з одногрупниками.

Люди з різних куточків України, з абсолютно різними хобі, поглядами на життя та причинами вибору професії. Але мені, неочікувано для самого себе, вдалось їх здивувати! «Чому тоді говориш українською?», - спитали в мене після того, як я сказав, що родом з Донеччини. Тоді і зрозумів, що нічним потягом я привіз у столицю не тільки власне себе, купу речей та жагу до всього нового, але й певну кількість стереотипів, від яких рішуче відбиваюсь навіть сьогодні.

Якщо ти  приїхав навчатись з того регіону, який формально нині називають «зона АТО», то залишитись осторонь палких студентських дискусій щодо долі рідного краю навряд чи вдасться. Завжди з’являється багато охочих або поговорити щодо ситуації на Сході, або, що звісно гірше, роз’яснити тобі хто, як і чому у всьому винен. Але, як показує досвід, в більшості співрозмовників є лише деяке мейнстрімне уявлення про Донбас, який обов’язково асоціюється тільки з війною. І незважаючи на те, що війна триває вже декілька років, багато хто з колег-студентів мало що дійсно знає про неї. І це перше, що дивує, коли ти приїздиш з регіону, де ця війна є, на жаль, постійним і вже звичним елементом нинішнього життя. Мова не тільки про фактичні бойові дії, а більше про інформаційне поле, яке наскрізь просякнуте мілітарною тематикою. Так коли я казав, що приїхав з Бахмута, Донецької області дуже часто чув питання про поведінку терористів в місті, російські війська і ціни в рублях. Але ж моє місто під контролем української влади, було звільнено ще влітку 2014, і чомусь мені здавалось, що це мають знати всі – це ж відбувається в нашій країні, на наших очах. Словом, спочатку важко змиритися з тим, що війна для багатьох не формує порядок денний тут, за сотні кілометрів від лінії фронту, а ще важче усвідомити, що так і має бути – бо воїни там захищають саме мир і звичайне життя, а не атмосферу жаху та болю. Пам’ятаю як, коли я ще був одинадцятикласником, до нас в школу приїхала делегація з Тернополя. І ось під час екскурсії містом, в якому скрізь розвішені синьо-жовті прапори, в якому гості вільно спілкувались українською, дві старшокласниці тихо спитали в мене: «Ми от так і не зрозуміли – ми зараз в «ДНР», чи як?». От і виходить, що уявляти себе експертом з питань Донбасу нині модно, а от розуміння бракує.

Читайте також: Відраховано

Нещодавно на лекції з психології професор дав досить незвичну, як на мене, контрольну роботу – він попросив зробити анкету для молоді Донбасу щодо варіантів вирішення конфлікту на Сході. Мені було дуже цікаво які питання запропонували мої однокурсники, як спробували знайти підхід для того, щоб отримати щирі відповіді. Хтось вирішив йти напролом, почавши з питань про родичів в рядах терористів, а хтось більш делікатно – про емоційний стан та внутрішні переживання. Почав робити завдання і я, але якось стало дуже прикро, коли хтось в аудиторії спитав у викладача: «Писати ж російською, ну, щоб вони там зрозуміли?». Прикро не тільки через мовний стереотип, про те, що на Донбасі нібито української не розуміють, а більше через це виокремлення, певне особливе відношення. Впевнений, той студент спитав це не намагаючись дискримінувати, просто, на жаль, побачити в людині звідти такого ж, як і ти, вже на підсвідомому рівні людям буває складно. І це не їх провина, бо такий образ формувався штучно і довго, в тому числі і в зворотному напрямку: в ставленні східняків до представників Заходу країни. Дякую професору за те, що він тоді дуже чітко відповів -  молоді люди нині ровесники незалежної України, зокрема і на Донбасі, тому не слід вважати, що там не зрозуміють державної мови, якою точно володіє молодь по всій території країни. Мабуть, по-іншому вважає викладачка одного з великих київських вишів, яка під час заняття розповідала про відсутність української генетики в мешканцях Донбасу, та російський криміналітет, яким ніби масово заселяли регіон. Не дивно, бо щось подібне ми вже чули навіть від міністра культури. Але незважаючи на це моїм давнім друзям, з якими ми в шкільному віці брали активну участь в обласних проектах з розвитку лідерських якостей, усіляких тренінгах із саморозвитку, чути це від свого професора було вкрай неприємно. Виходить даремно ми столичні університетські аудиторії обрали, треба одразу за колючий дріт, бо гени не ті?

Читайте також: Локальні ідеї відкривають країну

Взагалі, дуже хочеться, щоб життя людини, яка приїхала з Донбасу, нічим суттєво не відрізнялось від інших. Політики можуть скільки завгодно обговорювати спеціальний статус для мого регіону, але можу відповідально сказати, що жодного особливого відношення нам, молодим студентам в Києві та інших містах, точно не потрібно. Це і про негативне і упереджене ставлення, і навіть про щире бажання підтримати, по-доброму виділяючи нас серед інших. Без стереотипів, думаю, буде точно легше жити. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено