Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
21 лютого

Три стилі української критики

Напевно, першим критиком був Герострат. У IV ст. до н.е. йому чогось не сподобалась авторська задумка, зміст і формальна своєрідність храму Артеміди в Ефесі, тож він буквально спопелив його своїм відгуком. Парадокс у тому, що ми дотепер не знаємо архітектора цього храму, а про Герострата знаємо хоча б те, що з нього був кепський критик. Надто необ’єктивний, безкомпромісний і запальний.

Хоч кожного час від часу беруть сумніви, але згодимося, що критика і критики таки потрібні. Культура неозора і комусь треба робити відбір заради збереження ситуативно найціннішого й аналізувати відібране. Колись неокласик Микола Зеров сформулював головну проблеми сприйняття творів мистецтва: автор іде від ідеї до образу, а читач / глядач / слухач має пройти зворотний шлях, від образу до ідеї, який ажніяк не дорівнює авторському і частіше до тої першоідеї і не доводить. Тож роль критиків / оглядачів / рецензентів в ідеалі має зводитися до того, щоб якнайближче підвести за руку спраглого й охочого до авторської задумки.

Проте у критика, який зіткнувся з неоднозначним витвором, завжди є спокуса піти антимистецьким шляхом спрощення, взявши за однодумця одного з персонажів Достоєвського з його сакраментальним «Широк человек, я бы сузил». Через що подеколи критика вдається до звуження нестандартних явищ культури, тоді як, вочевидь, цей «неформат» і «нестандарт» і визначає суть творчості, не дарма один з варіантів походження слова «автор» – «той, хто розширює».

Проте інколи критику (до речі, слово походить від грецького дієслова «відділяти») кортить не лише відокремити «кукіль від пшениці», а й зробити «усипку-утриску» словесної полови, тобто відчути себе «вершителем доль» і «володарем дум», без жодного доладного аналізу анамнезу видавши автору пожиттєвий діагноз і безрадісний прогноз. Так ми й отримуємо клініку замість критики. У такій ситуації постать критика затьмарює собою самого письменника / режисера / художника / композитора. Тож так і стається, що, скажімо, про Зоїла, уїдливого коментатора Гомера, відомо значно більше, ніж про автора «Іліади» й «Одісеї».

1964 року Юрій Шевельов у статті «Два стилі літературної критики» зі збірки «Не для дітей» розмежовував «критику нагляду» і «вгляду», але ж усе йде, й усе минає, і час нових класифікацій вимагає.

Тож, як на мене, є такі три стилі української критики –

1) «полегшена емоційність» (на вираз натрапив у Михайла Наєнка) –

Замість повноцінного й об’єктивного аналізу пропонують критерій смаку, тимчасові емоції, а не зважені розмисли. Вочевидь, найпоширеніший різновид критики. Інакше кажучи – це «кулінарна» критика мистецького «борща», що керується принципом «сподобалося / не сподобалася». Супроводжується докорами: чому твір зроблений не за класичними рецептом, чому мало/багато перцю, чому колір дуже / не дуже червоний, чому сьогодні не смакує так, як вчора, і де взагалі пампушки?

2) «безсмачне мертв’яцтво» (на вираз натрапив у Михайла Драгоманова) –

Коли критик має сформований смак (що, звичайно, непогано), а критиковане з якоїсь причини зроблене без урахування смаку того, хто критикуватиме. Тож замість об’єктивності нам пропонують подивитися на те, як особисті смаки критика через різні причини не збігаються зі смаками автора. Коли, скажімо, ти, за тим же Зеровим, прихильник «класичної пластики і контуру строгого», а треба аналізувати щось не надто класичне і не дуже строге, то внаслідок виходить «сентиментальна кваша». Таке трапляється також, коли віджилі й зужиті крітерії накидають на щось нове і незвичне, і з такої критики можна дізнатися лише про те, чого у творі нема. Зрештою, цінність такої критики лише в тому, що вона увиразнює головний недолік творця: він щось робить не зовсім так, як нам подобається.

Читайте також: Перекладаючи проблему на перекладача

3) «безпринципне сюсюкання» (почув у розмові двох недалеких людей, близьких до літкритики) –

Доволі часте явище в українському суспільстві, яке, проте, потребує знання економічно-політичного контексту, знаного у нас як «кумерція», коли кум куму (кума кумі) не лише друг, товариш, а й «критик». До того ж критик такий принциповий, що водночас не може відмовитися написати щось про кума, але й не спроможний про нього щось погане сказати. Така собі критика без критики, незрідка присмачена розлогими екскурсами в нікуди, історіями про ніщо й закликами до будь-чого.

Українська критика, звісно, не обмежується геростратами та зоїлами, адже в ній цілком помітний і четвертий стиль – писати про три попередні.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено