Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 лютого

Щоб їм усім усміхалися квіти

Ліна Костенко помилялася, коли писала: «А справжня слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе». Квіти на могилу носить не слава, а пам’ять і любов, і це не молоді красуні, а дві старенькі жіночки.

Сестри Таїсія і Тетяна Коваленко пережили всіх. У 1934 році арештували їхнього зятя Євгена Плужника, найвидатнішого українського поета ХХ століття, і їхнього друга Валер’яна Підмогильного, найвидатнішого українського прозаїка ХХ століття. Хворий на туберкульоз Плужник помер у тюремному лазареті на Соловках 1936 року, а восени 1937-го в урочищі Сандармох у Карелії розстріляли Підмогильного.

Під час війни їхня сестра Галина, Плужникова вдова, через яку сестри Коваленко познайомилися з київським літературним середовищем 1920-х років, поїхала з України і зрештою опинилася аж за океаном.

У 1949-му помер Ромчик Підмогильний, йому ледве виповнився 21 рік, він був студентом медінституту і хворів на невиліковну серцеву хворобу. Ще в евакуації на Уралі лікар сказав його матері, Катерині Червінській, що хлопцеві шкодить гірський клімат і краще перевезти його кудись в Україну. Мати й син Підмогильні повернулися до Києва, хоча знали, що нічого доброго їх тут не чекає. Катерина Іванівна, колишня актриса, знайшла роботу бібліотекарки в Палаці піонерів. Жити не було де, вони поневірялися по чужих хатах. Коли 1956 року Валер’яна Підмогильного реабілітували, його вдові дали кімнатку в «Роліті», але сина вже не було.

Кімнату Катерині Іванівні, яку всі називали Катрусею, вділили в трикімнатній квартирі одного літературного подружжя — Миколи Шеремета і Віри Єніної. Шеремети не втомлювалися ходити у Спілку і вимагати, щоб Катрусю відселили, мовляв, з нею жодних умов для творчості.

Читайте також: Поета Олександра Олеся перепоховали на Лук’янівському кладовищі в Києві

Стіни у скромній, на півтора десятка метрів кімнатці Катерина Іванівна перетворила на «іконостас»: вони були щільно завішані фотографіями Валер’яна Підмогильного і Ромчика. Замовляючи пам’ятник на могилу синові, вона попросила зробити спільний барельєф із батьком, чиєї могили ніхто не знав. Так з’явилося місце, куди вона могла прийти і пом’янути своїх найрідніших людей. Улітку, коли було тепло, Катерина Іванівна просто з Палацу піонерів їхала на кладовище і там ночувала, а вранці звідти поверталася на роботу. Вона встигла передрукувати твори свого чоловіка, але видання не дочекалася.

Катерина Іванівна Червінська померла 1962 року. Її поховали сестри Коваленко. Вони ж надалі й доглядали могилу Підмогильних. У 1981-му у Дніпропетровську вирішили відзначити 80-річчя з дня народження земляка Валер’яна Підмогильного. Сестри Коваленко, самі вже вісімдесятирічні, прислали зі своєї скромної пенсії гроші на відзначення цієї дати — на квіти тощо.

Коли Таїсія і Тетяна Коваленко самі упокоїлися на цвинтарі, про могили Підмогильного і Плужника просто забули. Їх не обмітають родичі перед проводами, не фарбують огорожу, не висаджують там навесні квіти, не кладуть крашанку на Великдень. До них не несуть пишні вінки й букети, як це буває на центральній алеї Байкового кладовища, де дружним шерегом лежать члени Спілки письменників і куди приходять чиновники від культури згадати тих, кого уряд вписав до щорічної постанови про святкування пам’ятних дат і ювілеїв. Якби в українців була така традиція, як у чехів, — знищувати могилу, коли за нею ніхто не доглядає і не платить, цих могил уже теж не було б.

Я багато пробачила одній людині, яку здавна трохи недолюблюю, коли вона взяла граблі й лопату і поїхала восени на Байкове прибрати могилу Володимира Антоновича. Ну, бо хто ж її поприбирає, коли рідних немає?

Національний Пантеон — хороша ідея. А історія з перепохованням Олександра Олеся ганебна. Та тільки таких ганебних історій у нас, на жаль, безліч. Адже для того, щоб любити і пам’ятати, не треба пишних пантеонів і величних меморіалів.

Читайте також: Микола Зеров: неокласик поза матрицею

Оксана Забужко назвала Валер’яна Підмогильного прозаїком, якого особисто вона радянській владі не пробачить і якого радянська влада винна особисто їй. Слава не прийшла на забуті могили Плужника, Підмогильного, Зерова, Епіка, а після смерті їхніх рідних і друзів туди перестали ходити навіть пам’ять і любов.

2 лютого — день народження Валер’яна Підмогильного і день смерті Євгена Плужника. Цього року цього дня довкола їхніх могил лежить чистий, цілинний, неходжений сніг.

У січні 1971-го Таїсія Коваленко писала дніпропетровському краєзнавцю: «За могилою, де похований Ромчик і Катерина Іванівна, а також умовно і Валер’ян Петрович, я доглядаю. Зараз там, звичайно, все вкрите снігом, ну а влітку я вже дбаю, щоб хоч після смерті їм усім усміхалися квіти». І це насправді зовсім просто — зробити так, щоб їм хоч після смерті усміхалися квіти.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.