Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 березня, 2011

Могили героїв

Вклоніння похованням – це культурний генотип індоєвропейців, які з прадавніх часів вшановували культ предків
Матеріал друкованого видання
№ 10 (175)
від 11 березня, 2011
Свого часу Ярослав Гашек щиро дивувався, чому людство так затято і віддано вклоняється могилам – королів, пап, святих і несвятих, гідних і негідних того поклоніння. Як історик я розумію Гашека: його нудило від казенної пропаганди цісарського режиму, густо замішаного на перемогах імперії над упослідженими «неісторичними» народами, до яких, між іншим, належали й чехи. Але не менш зрозумілим є і вклоніння похованням – це вже культурний генотип індоєвропейців, які з прадавніх часів вшановували культ предків, що давав їм магічну силу, мудрість і життєву енергію. Парадоксально, але дух і пам’ять про мертвих завжди зміцнювали живих і сущих. 
 
Щоправда, людська пам’ять селективна, тому на меморіали спромагаються не всі небіжчики. У своєму драстичному переліку Гашек чомусь проминув тих, кого почало вшановувати близьке йому ХІХ століття: лідерів та первістків національного відродження. Замість помпезних соборів, де відбувалися коронації і весілля монархів, суспільство почали гуртувати місця поховань лицарів духу, самовідданих борців за незалежність батьківщини, соціальну рівність і демократичні свободи. У другій половині століття європейські народи повсюдно маніфестують свою ідентичність через масові траурні ходи. 1882 року Італія ховає Гарібальді – хоч і визнаного народом, але гнаного й переслідуваного королем Віктором-Ема­ну­­їлом, що боявся його авторитету і вбачав у ньому мало не нового Бонапарта. Лідер нації стає добровільним вигнанцем і закінчує життя на острові Капрері. 
 
Ближчий приклад – перепоховання праху Ференца ІІ Ракочі, що відбулося 1906 року. Князь Ференц, якого певною мірою можна порівняти з гетьманом Мазепою, на початку ХVІІІ століття підняв потужне антигабсбурзьке повстання, борючись під прапорами з гаслом «За вітчизну й волю!» за незалежність рідної Угорщини. У мовно й релігійно різних Україні та Угорщині тодішні еліти змагалися за збереження своїх політичних прав і автономій, яким загрожував імперський централізм: угорцям – австрійський, українцям – російський. Ференцові ІІ, та й усьому клану Ракочі, судилася нещаслива доля, хоча цього не можна сказати про історичну пам’ять про нього. Рід вигас 1756 року, а сам князь після багаторічних поневірянь європейськими країнами в пошуках союзників помер у вигнанні й був похований у турецькому Текирдазі. Як тут не згадати іншого емігранта – гетьмана Пилипа Орлика, що скінчив свої мандри політичного вигнанця трохи ближче до рідних країв, у молдавських Яссах. 1906-го прах Ракочі перенесли до Будапешта, а звідти до Кошиць, де він спочив у кафедральному соборі Св. Єлизавети. Східний вокзал «Келеті» в угорській столиці, спотворений новочасним Макдональдсом, усе ще пам’ятає ту жалобну ходу, що вилилася в патріотичну маніфестацію під національними триколорами, а вулиця, на якій він розміщений, відтоді має ім’я князя.
 
Жалобний потяг із труною Кобзаря, велелюдна процесія, що в травні 1861 року супроводжувала його до Чернечої гори, – чи не перші в цій величній і драматичній ході самоусвідомлення нації через смерть своїх провідників, моменті духов­ного єднання довкола гіркої втрати. До речі, Шевченка одразу по приїзді думали погребти в Києві, але близький приятель Кобзаря і один із розпорядників похорону Григорій Честахівський наполіг на виконанні волі поета, який заповів поховати його в Каневі. Гадаю, теж невипадково. У похоронах Шевченка скрізь відлунювала козацька символіка: червона китайка, віз і, зрештою, саме місце – Чернеча гора, що виразно нагадувала поховання славних січових лицарів, які спочивали у степу в давніших половецьких і скіфських курганах. За живими ще в ХІХ столітті переказами, котрих не міг не чути Шевченко, могили козацьких ватажків наділяли чарівною силою, довголіттям і даром пророцтва тих сміливців, які б щороку проти Великодня висипали їх землею.
 
Могили героїв єднають, пам’ятники диктаторам роз’єднують – це вже аксіома. Перепоховання Шевченка навесні 1861 року стало першою маніфестацією українців, яких тоді побачила вся імперія. То була не купка національно стурбованих митців, не професорська тусовка, закохана в пісні та вишиванки. За труною Кобзаря йшов український народ. 


Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено