Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 березня, 2011

"Присплять, лукаві, і в огні її, окраденою, збудять..."

В Україні є традиція. 9 березня, акурат після міжнародножіночої п’янки, вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. До пам’ятника Кобзарю приносять квіти, влаштовують урочисті вечори, і роздають Шевченківські премії

Порушити цю традицію не можна. І не лише тому, що Тарас Григорович може з того світу образитись, а, найперше, через те, що традицій в принципі порушувати не рекомендується. Навіть, коли вони вже давно перетворились для їхніх учасників в нудний ритуал. Про це чудово знають українські можновладці, бо саме на традиціях тримається їх алогічний режим і саме завдяки їм вони ще топчуть ряст на цій грішній землі. Тому що стабільність…

Як би цинічно це не звучало, але Шевченківські дні - одна з них. І те, що вони нині все ще відзначаються на державному рівні, вказує лише на те, що відмовитись від неї смерті подібно. Чому? А хоч би через те, що цей день чи не єдиний український день, який залишився в офіційному календарі Української держави. Все решта, а ля «перве мая», «8 марта» і день Конституції всього лишень вихідні, які зручно використати для подорожей, садіння картоплі і тріпання хідників. Так є.

І хоча від справжнього Шевченка у тому міфі, який ми на державному рівні за участю найвищих осіб держави так вірно святкуємо і шануємо мало що залишилось, та відмовити собі від покладання квітів до пам’ятника Кобзарю не можуть навіть такі прагматики, як хлопці з донецьких степів. Те, що вшанування Кобзаря для них процедура не надто приємна, видно неозброєним оком, але вони стійко її зносять, знаючи, що так треба.

Цьогорічні роковини Шевченка, як і все пов’язане з епохою нового президента, особливі. По-перше до них ретельно, враховуючи попередні помилки, готувалися, а по-друге, перипетії довкола вручення Шевченківської премії заставили зацікавитись цим святом навіть зовсім інертних громадян.

Отож, врахувавши минулорічні ляпи, пов’язані з організацією урочистостей за участю президента, нинішнє свято вирішили провести без Віктора Федоровича. Чому? Причин є кілька. Назвавши минулого року Т.Г.Шевченка «духовним небом України та унікальним планетарним мистецьким явищем, аналогів якому немає в світовій літературі», Віктор Федорович тим самим підставив свою українофобську команду та опустив нижче плінтуса всіх розрекламованих світочів братнього російського народу, чим ледь не спричинив важкий дипломатичний конфлікт з північним сусідом.

Далі трапилось ще гірше. Розчулившись, Віктор Федорович пообіцяв, що відремонтує до Дня Незалежності музей Шевченка в Каневі і що українська мова в Україні буде розвиватися як єдина державна. Які наслідки мали і ще матимуть ці обіцянки, можна лише уявити. Азаровська економіка ледве пережила стрес від виділення величезної суми на ремонт, а заявка про мову, фактично перекреслила всю президентську передвиборчу програму. Але пацан сказав і пацан зробив.

Допустити ще й цього року таких, м’яко кажучи, непорозумінь президентські помічники не могли, а тому від гріха подалі, вирішили притримати Віктора Федоровича в Києві. Благо нагода трапилась поважна. Президент, готуючись вшанувати Кобзаря, так посилено грав у теніс, що пошкодив коліно і лікарі заборонили йому прооперованому літати на далекі відстані.

Віддуватися звісно довелось Азарову, вірному соратнику і другу. Бо хто-хто, а Микола Янович не менший поціновувач творчості великого Кобзаря, ніж Віктор Федорович, а, можливо, й більший. І для нього вручити Шевченківську премію достойним людям це, що два пальці об асфальт. Ти паче, що вручати її не доведеться ніяким «сумнівним» типам за заслуги з «ксенофобським душком».

Власне, цьогорічне вручення премії, це ще одна цікава сторінка святкувань Шевченківських роковин. Так трапилось, що за рішенням Шевченківського комітету, одним з лауреатів став Василь Шкляр за роман «Залишинець», про боротьбу українських повстанців Холодного Яру з більшовицькими окупантами в 20-их роках. Те, що це був явний конфуз, співмірний хіба що з падінням вінка на світлу голову президента, говорити зайве. Таку підставу для Януковича могли вчинити хіба що найзліші вороги. Як викрутитись з даної ситуації, в адміністрації президента вигадати не могли довго. Чи вручати, а потім через донецький суд, як у випадку з Бандерою і Шухевичем, скасовувати, чи не вручати, але це вже буде по беспрєдєлу, чи може премію взагалі до дідька скасувати бо з нею одні клопоти?

Але рятівна соломинка з’явилася сама. Письменник попросив президента перенести вручення йому премії, доки з українського уряду не зникне, «як роса на сонці», такий приємний чоловік, як Дмитро Табачник. Чи сподівався Шкляр, що своїм авторитетом змусить Януковича звільнити українофоба-шевальє з крісла міністра освіти? Хтозна. Скоріш за все, в такий спосіб, він всього лишень намагався, вкотре привернути увагу до проблеми і висловити своє ставлення до нікчемності ситуації. Як би там не було, але в адміністрації його крок сприйняли, як порятунок і прізвище Шкляра просто не внесли в указ.

Шкляр не перший хто дозволяє собі такі вибрики щодо системи, але ще ніколи система так спокійно на них не реагувала. А це виразний показник. І хоча Шевченківська премія вже давно не користується належною шаною і її вручення супроводжується постійними скандалами, вона все-таки донедавна продовжувала залишатися таким собі загадковим мірилом авторитетів, або якщо хочете компромісом між антитілами влади та суспільства. Від нині на цьому пора ставити крапку.

І справа зовсім не в Шклярі. Просто рано чи пізно, кожен абсурд мусить дійти до свого апогею а потім померти.

Що таке абсурд? В даному випадку - все неприродне, яке стараннями багатьох перетворилось в невідворотні реалії. Це той же Табачник в кріслі міністра освіти, той же Азаров який несе квіти до Шевченка, той же Янукович який цитує Франка «не пора, не пора, не пора» і на словах «москалеві й ляхові служить» затинається. Це стовідсотково неукраїнський  уряд і такий же неукраїнський парламент, це патронат комуністів над церквою і церкви над комуністами, це кримінальна відповідальність за знищення пам’ятника Сталіну і урки на найвищих постах в країні, це маніакальна любов до свого сусіда і така ж маніакальна ненависть до самих себе. А саме святкування дня народження Шевченка в цій країні за цього режиму хіба не вершина абсурду?

«… Ви — розбойники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

Тарас ШЕВЧЕНКО «Холодний яр», 17 грудня 1845р.

 

Я не знаю, чи перевертається в труні Великий Тарас коли слухає з вуст української влади хвалебні спічі на свою адресу. Мабуть ні. Вже був час звикнути. Але те, що українській владі, перш ніж нести йому квіти, вартувало б принаймні хоч почитати що він про неї думає – це стовідсотково…



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено