Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
30 грудня, 2016

Така нестерпно-лагідна жорстокість

Що ми вкладаємо в слово «жорстокість», коли мало не щодня спостерігаємо за кривавими хроніками з телевізійних новин, газет та інформаційних порталів? Чи лишилося бодай щось у жорстокості, що й надалі здатне нас шокувати? І що в цій жорстокості таки зможе нас кардинально змінити?

Часто при щонайменшій згадці імені Антонена Арто зазвичай неодмінно силкуються застосувати якусь класифікацію, невтомно запитуючи: ким же насправді була ця людина: талановитим безумцем, актором і театральним постановником, філософом-аматором чи просто анархістом? Але що певне можна сказати про чоловіка, який терпіти не міг людської сталості й чіплявся за будь-яку випадковість, аби лише не потрапити в пастку ідеологічних «тріумфів», що прокотилися західним світом у першій половині ХХ століття?

Перенісши в дитинстві страшну хворобу (ймовірно, менінгіт), Антонен Арто (1896–1948) все життя страждав від душевних розладів. Із 23 років почав вживати наркотичні засоби, щоб хоч якось угамувати нестерпний біль. Приблизно тоді ж йому припав до вподоби символізм, за допомогою якого волів зруйнувати межу між вигадкою та реальністю. Крім того, маючи пристрасть до театрального ремесла, йому не дають спокою думки про можливість поєднувати на сцені мистецтво та життя за допомогою граничного світу безформних символів.

Якось у Марселі, де відбувалася колоніальна виставка, він побачив, на що здатні камбоджійські танцюристи. Відтоді бере початок його захоплення східним театром. Ця традиція видавалася йому найточнішим відповідником стану, у якому людина не піддається на зваби всесильної та самовпевненої суб’єктивності.

Тим часом у європейській мистецькій традиції набирала сили нова течія, у межах якої можна було б усунути нав’язливу суб’єктивність, — сюрреалізм. Метод «автоматичного письма», коли з творчого акту можна вичленувати чисті, незаплямлені гоноровим «Я» форми, нагадував запис «потоку свідомості», яким уже навчилися послуговуватися письменники, як-от Пруст і Джойс. Помістивши речі в доволі несподівані й незвичні контексти, можна дістати шанс піднятися над повсякденною реальністю й особистістю.

Читайте також: Чого може навчити філософія?

У 1923 році Арто вирішив поділитися своїми експериментами з читачами, надіславши кілька поезій у журнал Nouvelle Revue Française. Жак Рів’єр, головний редактор часопису, відповів, що твори просто невдалі й не надаються для друку. Тоді Арто написав пояснення. Він стверджував, що прагнув «загнати» в поетичні рядки свої перші-ліпші враження, помічаючи надзвичайну складність вербалізації думки. Саме ці рефлексії, а не вірші й були надруковані в журналі.

Захоплення драматургією Альфреда Жарі, одного з попередників театру абсурду, який використовував у своїй творчості містерії, хроніки та буфонаду, показуючи, що театр може існувати як самопародія, дещо розводив Арто із засновником сюрреалізму Андре Бретоном. Якщо останній, натхненний збройним переворотом у Росії, дедалі більше схилявся у творчості до соціальної революції, то перший повсякчас наполягає передовсім на революції у свідомості. Реалізувати цю ідею він хоче, трансформувавши традиційний європейський психологічний театр, який нагадував йому постановку діалогів, замість того щоб бути потужним засобом впливу на людину, аби розкрити її потенціал.

Розбурхати людські творчі стихії належало не менш розгнузданими силами. Тут для Арто важливими стають багатогранні «мотиви зла» маркіза де Сада. Якщо зло закладене самою природою, то добро так ніколи й не знайде собі місця, будучи лише блідою плямою кволості на ньому. Апелювання до зла породжує ефект жорстокості, а заразом і спричиняє катарсис. Уся криза європейської культури, вважає Арто, спричинена страхом подивитися в очі жорстокому світові. Ось чому театр не може нагадувати розважальне шоу, а покликаний чинити жорстокий вплив на людину. Зрозуміло, що жорстокість є не відтворенням знущань і насильства, а приведенням речей до їхнього надмірного зображення, як це, наприклад, спостерігається в раблезіанстві.

Отже, жорстокість — це не апелювання до фактів. Це подієвість, що досягається специфічною мовою, яка відрізняється від традиційної дискурсивності. Арто розробляє специфічну мову жестів, що ведуть до архетипів як вищих смислів. Сцена як місце такого дійства нагадує порожнечу, тобто своєрідний простір, здатний вміщати бодай і протилежні смисли. Проте як відтворити таку порожнечу? Насамперед, відповідає Арто, за допомогою знакових засобів, які розкривають значущість невираженого, стаючи дороговказами до архетипів колективного несвідомого. Актор не так грає, як проживає роль на сцені, ніби під час діонісійської містерії. Внутрішні процеси, породжені сукупністю його дій, стають цими знаками. Всі — і актори, і глядачі — перетворюються на учасників такого ритуалу.

Коли в 1936 році Арто відвідав Мексику, він і сам був учасником схожого ритуального дійства, що супроводжувалося вживанням психоделічного пейотля. Однак після цього він починає втрачати будь-який зв’язок зі своєю суб’єктивністю. Читаючи згодом лекцію в Брюсселі, Арто раптом зривається й випліскує ненависть до публіки. А наступного року, подорожуючи до Ірландії, раптово виявляє в себе месіанський хист: вважає себе Христом і говорить про початок нової війни. До цього додалася й манія: він боїться переслідування поліції чи прокльонів Далай-лами. Не дивно, що в Дубліні з ним трапився прикрий інцидент: просто серед ночі він забажав проникнути на територію монастиря, після чого й справді довелося викликати поліцію. А вже під час морської подорожі назад у Гавр накинувся на моряка, вважаючи, що той хоче заподіяти йому лиха.

Після прибуття на місце призначення на нього вже чекала клінічна палата. Протягом багаторічного перебування в психіатричних лікарнях різних міст Арто робив магічні записи, писав вірші, переживаючи глибокі галюцинації, робив портрети та малюнки. І лише після застосування до нього електрошоку відчуття втраченої суб’єктивності знову почало поступово повертатися. І тільки тоді його знову зацікавила творчість як пошук форми власного «Я».

У 1946 році він виходить із клініки. Минає якийсь час, і друзі влаштували лекцію-читання його книжки «Повернення Момо Арто» («момо» на марсельському жаргоні означало «божевільний»). Через хвилювання він перевернув стіл… Всюдибіч розлетілися папери… Раптом він почав розповідати про досвід перенесення електрошоку… Вияв агресії — і Арто втікає зі сцени…

Як ми підсумуємо наші розрізнені штрихи до образу Арто? Для нас він лишається нерозгаданим «симптомом», котрий шукав відповіді на питання, як мислити і виражати немислиме та невимовне. Або як навчитися впливати на людину й пробудити її внутрішню тілесну енергію? Арто намагався показати, що творчість — це не створення художнього образу, а пробудження трансформаційної сили в собі, що нагадує незримого Двійника. Не примарної копії, а особливої надлюдської реальності як відмови від свого попереднього стану. А цей Двійник і є спробою набути нової подоби, ба навіть не конкретної персоніфікації, а реалізації самого себе.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено