Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 грудня, 2016

Війна як тло

«Просто помовчіть...» Соцмережі мають одну перевагу перед соцвимірюваннями: вони не дають абсолютних цифр, натомість краще пояснюють мотивацію кожної окремої групи цього самого багатовимірного соціуму. Коли прийшла звістка про катастрофу російського військового борту, набитого гуманітарним десантом до Алеппо, мережі вибухнули. Більшість не приховувала свого задоволення справедливістю Божої кари, і мені забракне гуманізму цих людей засуджувати. Інша частина, менша, але дуже емоційна й помітна, якраз демонструвала надлишки того гуманізму. «Не танцюйте на кістках... Проявіть співчуття... Пожалійте людей, у них залишилися сім’ї... Де ваша емпатія? Просто помовчіть...»

Уже не пам’ятаю, хто з френдів запропонував аналогію: припустімо, 1942 року зазнав аварії літак Люфтваффе з музикантами Ґевандгауз-оркестру і репортерами Ґеббельсового кіножурналу Die Deutsche Wochenschau, які прямували до Ель-Аламейна піднімати дух німецьких солдат... Невже, гаразд, хай не в СРСР — у Британії бодай хтось відчув би напад суму? Я згоден, що простий німецький скрипаль (який виконував, зауважмо, Бетговена й Ваґнера, а не «Священная война» й тим більше не «Вежливые люди») ні в чому особисто не винен, тільки ви скажіть це родичам Анни Франк... Так, Спаситель заповідав молитися за своїх ворогів і прощати братові, який згрішив проти тебе, до 490 разів (Мт. 18:22). Гаразд, я помолюся. Потім, коли все закінчиться. І ніякі вони мені не брати. А зараз мені є за кого молитися.

Ми щойно наочно побачили прірву в суспільстві: між тими, хто усвідомлює, хто відчуває шкірою, що в його країні йде війна, можливо, не повномасштабна, можливо, не тотальна, можливо, гібридна (хоча я, кажучи відверто, до пуття не розумію, що це означає — хіба це якась несправжня, неповноцінна, не зовсім війна, недовійна?)... Ну й іншими, для них це обставина медійного тла, прикра неприємність, від якої за бажання можна абстрагуватися. Це ж не зі мною?

І тут ми знову повертаємося до некомфортної теми, котрої, як не крути, не уникнути. То є в нас війна чи немає? Якщо є, чому немає воєнного стану, чому в центрі столиці функціонує посольство держави-агресора, чому частка Росії в товарообігу нашої країни все ще становить аж 8%? На кожне із цих запитань є ніби переконлива відповідь. Тому що ми купуємо в РФ три чверті необхідного нам ядерного палива, а частка АЕС в енергобалансі країни перевищує 56%. Тому що, можливо, таки знову доведеться докуповувати російський газ. Тому що частина українських підприємств усе ще має ринок збуту тільки на Сході, а втратити зараз роботу ніхто не бажає. Тому що… Починаєш перелічувати, і самому стає соромно.

Чи були ми готові два з половиною роки тому занурити країну в темряву й холод? Без армії? З потужною п’ятою колоною всередині? Із безвідповідальними елітами, яких не цікавить нічого, крім влади й грошей, як у центрі, так і на місцях? З дезорієнтованим населенням, яке купується на гасла популістів, як кажуть, «на раз»? Із міжнародними донорами, які згодяться на будь-які компроміси, аби було тихо? З іноземними посольствами, які в насамкінець працюють лише на вибори у своїх країнах? Без найменших перспектив реформ, хай куцих, хай половинчастих? Із військовою адміністрацією замість діючої влади, на яку хоча б можна якось тиснути? Може, відчуття спільної небезпеки, спільної долі згуртувало б націю. А може, й ні, надто вже по-різному ми розуміємо емпатію… Але поза всяким сумнівом, офіційна визначеність (як кажуть англійці, «називання кота котом») додала б нам певних моральних переваг, себто того, чого нині нам, як доводить практика, найбільше бракує.

Ми живемо так чи так у світі символів — символічних жестів та слів. Слово «війна» для українців надто травматичне, щоб ним маніпулювати. Саме собою воно викликає відторгнення, вмикається пам’ять поколінь. Але його відсутність у суспільному просторі або, ще гірше, його наявність у нічим не навантаженому офіціозно-ритуальному варіанті породжує аутизм, що прогресує.

Бачиться це трохи дивним: поміж нами існує «прокладка» людей, яка цілком природні прояви обурення, ображеної гідності, злості, ненависті — так-так, ненависті! — стосовно ворога (а як іще його назвати?) сприймає як щось невідповідне магістральній глобалістській толерантності. Це все, бачте, hate speech, а ми маємо шукати шляхи діалогу! Із ким? Про що?

Я збирався писати щось підсумкове, новорічне й позитивне, а вийшло таке… Бо війна триває, і щодня вона додає сивого волосся тим, хто кожної хвилини чекає бодай короткої звістки від рідної людини звідти, з окопу: «Люба…» або «Мамо, в мене все в порядку».



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено