Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 березня, 2011

Хабар за квитанцією

Про «позитивні» відмінності між Україною та ЄС

 

Як кожен поляк, я заручник власних стереотипів щодо України та українців. Уже відомий наш ендек (націонал-демократ) Войцех Васютинський відкрив, що ми стосовно німців відчуваємо комплекс меншовартості, а щодо росіян та українців – вищості. На Заході все є кращим, на Сході – гіршим. За [Західним] Бугом розпростерся Дикий Схід, а ми, поляки, зі страхом перетинаємо розташований уздовж цієї річки цивілізаційний кордон.

Зрештою, в цьому поляки не відрізняються від українців. У Києві нещодавно опублікували результати досліджень варшавського Інституту публічних справ (установа МЗС), де переважає теза, що Польща є такою собі «кращою версією» України. У відповідях респондентів вона постає як західна держава з визрілою демократією, здатністю впровадження сучасних механізмів та сформованим громадянським суспільством.

Приблизно місяць тому в Любліні я сів до українського потяга «Берлін – Київ». Придбати квиток на цей рейс у містах Східної Польщі технічно неможливо. Тож я дав провідникові хабар, запитуючи водночас, чи випише він мені за це квитанцію, бо я їхав у відрядження. Виписав... Україна перемогла Євросоюз принаймні в одному: у нас хабарів наразі не виписують на квитанції. Польсько-українські взаємини бувають, зрештою, чимось дуже дивним, як поведінка провідника, – зло нерідко переходить у добро. Але загалом ми одне одного толеруємо.

Двосторонні відносини розвиваються надалі як наслідок стереотипного мислення. Не кожен із громадян наших країн здатен вивільнитися з-під цього тягаря. Я знаю особисто польських туристів, котрі, повернувшись із Криму, розповідають, як було в Росії, і водночас чую їхні ж таки якнайбільш «інтелігентські» розумування про те, які насправді існують відмінності між Україною та Росією. Тим чи тим чином вони стосуються «цивілізаційної місії Польщі на Сході» як інструмента захисту української демократії. В українців стереотипи бувають цікавіші. Я, зі свого боку, дуже хотів би жити в Польщі, про яку вони мені розповідають.

Події останніх кількох місяців так чи інакше зміцнюють стереотипи. Навіть остання реформа українського уряду, проведена в «єльцинському» стилі, утверджує в нас, поляків думку, що наші внутрішні суперечки – дрібниця порівняно з українською нестачею демократії. Чимало років єднання, зближення молоді, ба навіть Помаранчева революція та спільна підготовка до «Євро-2012», як видається, не позначаються на давніх ментальних штампах. Еліти справді обурюються, але це небагато дає і змінює. Стереотип поляка та українця кращий – думати не треба. Бо ж мислення може допровадити нас до неочікуваних висновків, а цього ми не любимо.

Чимало людей, особливо ті, хто не вельми тямить в історії, постійно підкреслюють, що вона вже не має жодного значення. На їхню думку, варто дивитись уперед і забути про те, що було. Цвинтарі вже не важливі, головне – економіка, товарообмін та частота оформлення фур на прикордонних переходах.

Історію, яка ділила мешканців Центрально-Східної Європи, на початку 1990-х років, визнано за тягар, якого позбуватися не слід, але треба тримати його під контролем. Процес зближення мав би зняти напругу. Єдналися політики й науковці, виходили спільні публікації, поставлено чимало пам’ятників, організовано врочистості в місцях, визнаних символічними. Подекуди проведено ексгумації, облаштовано цвинтарі, ветерани могли відверто говорити, з ким і за що боролися. Та насамперед історію мала відтінити діяльність нового покоління, не затьмареного пам’яттю про війни та вбивства. Молодь повинна була зламати бар’єри.

Але поляки щораз частіше почувалися ошуканими. Київ не підтримав ідеї польсько-українського університету, фінансованого багато років лише офіційною Варшавою. У Польщі здобуло освіту багато українців, та на відповідний жест із протилежного боку розраховувати годі, бодай на символічний, хоча Україна не є вже такою бідною державою, як колись. У Польщі водночас активізувалися так звані «кресові» середовища, для яких справою, нагальнішою за сучасні кроки назустріч, є вшанування жертв. Їхні доволі екзотичні проекти, як-то макабричний проект варшавського пам’ятника жертвам волинських злочинів, зустрічали протест польських еліт.

Окрім ритуалів та взаємних присягань у вірності в польсько-українських взаєминах чимало таки відбувається. І це не лише конференції, організовані освітніми осередками в обох країнах, зазвичай із тими самими людьми. Співпрацюють насамперед прості громадяни, жителі пограниччя. Відсутність флюїдів поміж Броніславом Коморовським та Віктором Януковичем нічому вже не завадить. Допоможе натомість «хімія» поміж Яном та Іваном.

 

 



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено