8 листопада, 2016

Спокій за гроші

Європейська безпека сьогодні, певно, у найсумнішому стані від початку 1980-х. Росія не вірить у серйозність намірів Заходу захищати прифронтові держави, особливо Балтійський регіон. На Заході не вірять, що Москва прагне поділити Європу й утвердити своє домінування, а також що вона готова удатися до силових методів.
Матеріал друкованого видання
№ 44 (468)
від 3 листопада, 2016

Небезпека в тому, що самозаспокоєння й необачність можуть вилитись у випадковий конфлікт. Похапцем організовані РФ армійські навчання та передислокації військ свідчать, що Кремль покладає надії на найближчі два місяці — період зміни адміністрацій у Вашингтоні. Хоч би що втнула Росія в Європі, це стане доконаним фактом до того, як нова команда повністю облаштується в Білому домі.

Військові стратеги в західних столицях сушать мізки: який вибрик планує Москва? Може, знову щось в Україні, може, у Білорусі чи Грузії? Найбільш ризикованою була б ставка на країни Балтії: не безпосереднє вторгнення, а щось неодно­значне під супровід пропаганди, від чого можна було б відмахнутися на випадок невдачі. Мета — викрити слабкість НАТО, зачепивши найуразливіше місце й безповоротно підірвавши довіру до Альянсу.

Країни Балтії під найбільшим ризиком серед членів НАТО: маленький, негусто заселений клаптик суходолу без природного захисту. Присутність Альянсу в них незначна, щоправда, наступного року має збільшитися. Реальна оборона Естонії, Латвії та Литви досі помітно залежить від готовності Сполучених Штатів до швидких і рішучих дій у випадку кризи. Але вперше з часів корейської війни ВПС США не претендують у такій кризовій ситуації на першість. Повітряна оборона — один із найкращих елементів кремлівського арсеналу. Росія може влаштувати «бульбашку» ПРО над країнами Балтії: таку собі безполітну зону для американських і натовських літаків. Тоді західні сухопутні війська стануть там готовими мішенями.

У такому разі НАТО доведеться вибирати, чи конфронтувати з Росією безпосередньо. Чи відправимо ми свої винищувачі в «бульбашку», провокуючи росіян збивати їх? Чи спробуємо атакувати об’єкти протиповітряної оборони на території Росії? Будь-яка воєнна опція має вигляд не дуже привабливий.

Тим часом Росія вимахує другим козирем — ядерною зброєю. На відміну від Альянсу вона має багато (за оцінками аналітиків, приблизно 700) субстратегічних боєголовок, тобто тактичної ядерної зброї. Це не апокаліптичні монстри, які мають стирати з лиця землі (і стримувати) противника, а боєголовки, призначені для торпед, глибинних бомб і ракет близької дії.

найефективнішим інструментом стримування путінського режиму може стати такий меседж: «У нас ваші гроші. Хочете їх побачити — руки геть!»

Мабуть, найтривожнішим сигналом останніх кількох років слід вважати використання Росією ядерної зброї для залякування. Кремлівські можновладці публічно хваляться ядерним арсеналом. На навчаннях росіяни відпрацьовують його розміщення й використання. РФ називає це «ескалацією для деескалації», тобто страшить Захід, щоб відступив.

Частково нас хочуть залякати так, щоб ми гадали, ніби не здатні оборонятися. Під час холодної війни західна громадська думка неохоче прийняла нуклеарну зброю. А тепер будь-які розмови про її застосування викликають спротив. Якщо оборона прифронтових держав передбачає ризик ядерної війни, то, звісно, краще домовитися з Росією — практично будь-якою ціною.

Така логіка тішить Кремль. Найуспішніша воєнна перемога — коли ламаєш волю против­ника без війни. Воля Заходу вже тривожно послабилася. На папері нам нічого боятися Росії. Сукупне населення країн Заходу сягає майже 1 млрд осіб, тоді як росіян — заледве 140 млн. ВВП Заходу — це $40 трлн, Росії — $1,6 трлн. Ми програємо не тому, що РФ сильна, а тому що Владімір Путін безжальний і рішучий, на відміну від нас.

Брязкання зброєю лише один із його інструментів. Інші — цільове фінансування (яке корумпує західні еліти й купує вплив), політизований експорт енергоносіїв, пропаганда та шпигунство. Усе це допомагає сіяти розкол, зневіру й екстремізм, а також грати на етнічній, соціальній, мовній, політичній та регіональній напруженості.

Мета проста: слабший Захід менше здатний протидіяти Росії. Однак ми на диво повільно усвідомлюємо це. 2008 року я написав книжку «Нова холодна війна» («The New Cold War»), де застерігав, що Росія створює серйозну загрозу для Заходу. Тоді з мене переважно кепкували й називали панікером. Після воєн у Грузії та Україні, успішної операції Кремля в Сирії та загрози для прифронтових держав НАТО жартів поменшало. «Нова холодна війна» стала фактом.
Сьогодні Росія, звісно, інша. Це не Радянський Союз. Вона не намагається завоювати Західну Європу. Вона не наддержава й не сповідує месіанської тоталітарної ідеології.

Читайте також: Голова Європаламенту звинуватив Росію в нехтуванні міжнародним правом

Та все ж ми ніяк не усвідомимо, наскільки цілі й логіка Кремля підривають безпеку та свободу, що в Європі сприймаються як належне. Путін не діє за нашими правилами. Для нього вони несправедливі й неефективні. Він зневажає зарозумілих, на його думку, американців. Йому не подобаються міжнародні організації, де працюють згідно з нормами й маленькі держави можуть обмежувати дії великих. На його переконання, Росія як масштабна європейська держава має право голосу в долі своїх сусідів. Путін упевнений, що Захід намагається скинути його режим, ізолювати й послабити, а згодом розчленувати Росію.

Словом, РФ прагне переустановити європейську безпеку за імперіалістичними лекалами ХІХ століття. Велика угода передбачала б існування буферної зони на її кордонах. Захід мав би полишити Україну та Грузію і вивести війська з країн Балтії. США більше не мали би впливу в Європі, а водночас і санкцій та інших засобів тиску на Росію. Це скасувало б багатосторонній порядок, базований на правилах, за якого Литва може вказувати Росії, як їй продавати газ до Німеччини. У світі двосторонніх домовленостей РФ — велика за європейськими мірками країна — почувалась би добре. Слабкою вона бачить себе лише перед економічними та військовими гігантами на зразок Європейського Союзу й НАТО.

Такий сценарій із присмаком Ялтинської угоди зі Сталіним 1945 року та Мюнхенської — з Гітлером 1938-го був би жахливою зрадою наших союзників і створив би значно більші проблеми нам у майбутньому.

Насправді його можна уникнути. Треба зміцнити оборону країн Балтії: розташувати там більше військових, проводити більше навчань. Ми зможемо дати раду російській пропаганді, згадавши навички й тактику холодної війни. Можна суворіше ставитися до російських шпигунів: судові процеси, вигнання із країн та раціональні контрзаходи. Дещо вже працює: підозрюю, що злив українською розвідкою листування Владіслава Суркова міг бути відповіддю американців на хакерську атаку проти Клінтон.

Та найефективнішим інструментом стримування путінського режиму може стати такий меседж: «У нас ваші гроші. Хочете їх побачити — руки геть!». Очищення нашої фінансової системи вже стартувало з подачі уряду Девіда Кемерона, та попереду ще багато роботи. Треба взятися за банкірів, юристів і бухгалтерів в елегантних костюмах, які допомагають Путіну та його поплічникам ховати кошти на Заході. Це буде боляче, надто для Лондонського Сіті. Однак гроші не можуть бути важливіші за безпеку та свободу. Вважаючи, ніби вони єдине, що має значення, стаєш беззахисним перед тими, хто атакує ними. Зброя Путіна спрацьовує здебільшого через нашу жадібність, легковірність і нерішучість.