Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 лютого, 2011

Еліта над унітазом

Суспільство зіткнулося з критичним падінням професіоналізму в найширшому сенсі слова, й суспільству на це начхати
Матеріал друкованого видання
№ 8 (173)
від 25 лютого, 2011

Мій товариш – будівельник. Не так собі, а бригадир опоряджувальників. І навіть не просто бригадир, а – увага! – заслужений будівельник України. Нещодавно я мав нагоду побачити результат його роботи. Звичайнісінький квартирний ремонт.

Тема близька майже кожному, бо хто з нас не склив лоджії, не клав кахлів, не міняв сантехніки? І хто з нас не потрапляв на цей гачок, коли рахував гроші, планував граничний термін «розрухи», а потім з’ясовувалося, що кошторис – це для наївних, графік – для дебілів, а список недоробок, як-то кострубаті стики, криво покладений паркет і тиньк, що відпадає на другий день, – норма життя. І от виявляється, що я відстав від часу. На моїх очах бригадир показав господареві усі бездоганні за геометрією куточки, всі покриття й усе начиння, віддав усі чеки на придбані будматеріали й поцікавився, чи немає рекламацій. Картина донедавна настільки фантастична й неймовірна, що можна було б робити далекосяжні висновки. Тобто за тих приблизно 20 років, відколи в наш обіг увійшло урочисте слово «євроремонт», вітчизняний маляр, паркетник, сантехнік перестав бути карикатурним «Афонею» з пляшкою в кишені, а став цілком поважним майстром, який має знатися на новітніх технологіях, бути в курсі всіх матеріалів, що є в продажу й, головне, забезпечувати якість не гір­­шу, ніж на спільному цивілізаційному просторі від Варшави до Дубліна. Ура!

У тім-то й річ, що ні про яку перемогу прогресу над руїною звітувати не вдасться. У своєму будуправлінні мій товариш перебуває в не­оплачуваній відпустці й заробляє собі на хліб випадковими халтурами. Я випадково знаю, скільки отримує його колега відповідної кваліфікації в Німеччині й скільки в Канаді, але йому не кажу, бо спровокую депресію. Утім, він і так підозрює. Ані він, ані я не можемо зрозуміти, в чому проблема. Він не ледачий і не мрійник, хапається за будь-яку роботу, працює на об’єктах у людей більш ніж забезпечених, про якість я вже казав... Теоретично до нього мала б стояти черга клієнтів, і кожен мусив би платити так, щоб мій товариш і сам уже жив би в пристойному будинку та їздив пристойним авто, як у Канаді чи Німеччині. То в чому ж річ? Маю лише одну робочу гіпотезу, та й то не вельми переконливу. Схоже, всі його замовники – класичні жлоби, які не вміють – ну не вміють – цінувати професіоналізм навіть тоді, коли їх це стосується особисто й безпосередньо. Інакше кажучи, на цій конкретній території закони ринку не діють, і мій товариш зі своїми золотими руками не має природної, здавалося б, переваги перед халтурниками й брехунами.

Просто так збіглося, що останнім часом я вислухав чимало скарг від осіб, які не можуть знайти людину на різні відповідальні посади – від бухгалтера до телеоператора, від перекладача до сис­­адміна. Коли ж їм радиш справжнього фахівця, виявляється, що платити гроші, на які можна вижити, вони не готові. Мовляв, он скільки молодих погоджуються на копійки. А потім знову скаржаться, що нема з ким працювати.

Я чув, що на виробництві бракує досвідчених робітників і водночас знаю кількох слюсарів шостого (!) розряду, які торгують на ринку. За останні два десятиліття ми всі спостерігали еволюцію людей, які за совка нарікали, що їм не дають бути професіоналами. Їх обдурили багато разів. Спочатку – коли розповіли, що в СРСР праця почесна. Далі – коли змушували нехтувати професіоналізмом заради плану. Потім – коли переконливо пояснили, що СРСР сконав і вони нікому не потрібні. А ще – коли дали зрозуміти: вони мають бути вдячні за те, що взагалі мають роботу. Це старшим. А молодшим – що в жодному разі не треба ставати фахівцем, який продає свою працю, а треба ставати функціонером, який продає свою позицію в системі стосунків. А там свої закони. Лікарю важливіше стати дистриб’ютором ліків, аніж ставити діагноз. Адвокатові вигідніше знати, в які двері занести, аніж вивчити закони та підзаконні акти. Менеджерові доцільніше встановити контакт із начальством, аніж налагодити процес.

Я стверджую, що суспільство (суспільство, а не лише економіка!) зіткнулося з критичним падінням – навіть порівняно з часами «розвиненого соціалізму» – виробничої культури й технологічної дисципліни, інакше кажучи, професіоналізму в найширшому сенсі слова, й суспільству на це начхати. От і виходить, що тотальна дискваліфікація – не ознака часу, а його вимога.

Не знаю, наскільки це проблема конкретно-економічного чи загально-цивілізаційного характеру. Але якщо вже президент раптом – ні сіло, ні впало – береться виховати за рік еліту нації, я хочу нагадати про важливість сантехніків. Бо коли в нього в квартирі зламається унітаз, жоден випускник юрфаку його не полагодить. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено