15 жовтня, 2016

Виноградар. Дика північ

На початку вересня новинні ресурси синхронно вибухнули заголовками: «Метро на Виноградар проведуть до 2020 року».
Матеріал друкованого видання
№ 41 (465)
від 12 жовтня, 2016

 Інформація з’явилася рано-вранці, а кожен працівник прес-служб знає, що це найкращий час для піару.

Будь-яке велике місто наповнене зрозумілими тільки його мешканцям жартами та стереотипами. Київ не виняток. Троєщина вже давно асоціюється з вічними планами збудувати метро, Борщагівка — неофіційна столиця «молодиків спортивної зовнішності», які лузають насіння біля під’їздів. Виноградарю не пощастило стати мемом, хоча і «молодиків» тут достатньо, і своя епопея з метробудом є.

Свої перші 24 роки я прожив саме на цьому масиві. Коли інтернет заряснів новинами про нові терміни прокладання метро, мені це нагадало передвиборчі обіцянки кандидатів у депутати різних років: «Метро на Виноградар до 2000 року!», «Метро на Виноградар у 2010!». Або пояснення, чому вони не стали реальністю: «Метро на Виноградар не збудують через важку геологію місцевості», «Пріоритетним маршрутом прокладання метро є Троєщина, Виноградар наступний».

Офіційно Виноградар — район відносно нової забудови 1970–1980-х років. А для «своїх» це вся крайня північ Києва, обмежена вулицею Вишгородською та проспектом Правди. Пояснити решті людей різницю між Вітряними горами, Синьоозеркою або Селищем важко, тому все це легше назвати Виноградарем.

Київ майбутнього саме на Виноградарі та інших подібних до нього масивах. Тут історію втратили й відтворюють тепер наново

У дитинстві мені здавалося, що на рідному масиві немає нічого цікавого. З друзями ми постійно нарікали на одноманітні багатоповерхівки в новій частині й такі самі одноманітні хрущовки в старій. Досить довго не було нормального кінотеатру, басейну або інших проявів культурного життя. Хіба що ліс поруч, а там трамвайна зупинка, від якої можна дістатися на озеро в Пущу-Водицю. Однак я добре пам’ятаю момент, коли це ставлення почало змінюватися. На Вітряних горах на одному з подвір’їв житлової забудови росте старезний дуб. Такий великий, що його стовбур біля самої землі розділився надвоє й утворилася порожнина. Дірка завжди слугувала імпровізованим смітником для всіх, хто проходив поруч. Порожні пляшки, різні обгортки, недопалки — все це скидали всередину дерева (ну не смітити ж на вулиці!). Дід часто виводив мене на прогулянку в ту місцину. І от під час однієї з таких прогулянок я побачив, що все змінилося. Дуб обгородили масивним ланцюгом, сміття вичистили, а на стовбурі повісили табличку: «Дуб Крістера. Найстаріше дерево Києва».

Досі не впевнений, що саме цей дуб найстаріший у місті. Претендентів на почесне звання чимало в різних його частинах. Але саме тоді я зрозумів, що не слід дивитися на речі поверхово. Цей випадок підштовхнув мою цікавість. Хто такий Крістер? Як на подвір’ї багатоповерхівки опинився кількасотрічний дуб?

Пізніше я дізнався, що дерево вичистили з ініціативи мешканців, а Вільгельм Крістер — саксонський підприємець, який переселився саме в цю частину нинішнього Києва в середині ХІХ століття. Саксонець дав старт садівництву, яке розвивалося і після нього, а згодом дало назву нинішньому Виноградарю. Потім виявилося, що проект нової забудови масиву авторства Едуарда Більського мав стати всесоюзним взірцем якісного будівництва. Цю ініціативу, як і решту великих задумів часів СРСР, реалізували тільки частково через нюанси союзного «планування». Раніше мені задавалося, що скелет недобудованого культурного центру (названий жартівниками «ДК Бомж») тільки шкодить пейзажу, тепер у моїх очах то справжній символ епохи.

итайте також: Чи залишився Київ «зеленим»?

Незавершеність Виноградаря і стала причиною його відрізаності від решти міста, на яку так часто скаржаться мешканці. Щоб дістатися сюди з центру, потрібно стільки само часу, як і на Троєщину, хоча тут немає Дніпра завширшки з півкілометра. Житло тут довгий час лишалося одним із найдешевших у місті, що викликало заздрість у місцевих до сусідньої Оболоні, яку сьогодні вважають одним із найкращих для життя районів міста.

Для багатьох Київ — великий музей із Софією, Хрещатиком і майданом Незалежності. Це справді так, і одне з головних завдань — зберегти той музей для нащадків. Однак Київ майбутнього саме на Виноградарі та інших подібних до нього масивах. Тут історію втратили й відтворюють тепер наново. Тут є відновлене самими мешканцями дерево Крістера поруч із його ж занедбаною садибою, від якої лишилися самі прогнилі стіни. Тут численні «генделики», що містяться поруч із дворами, у яких хтось намагається самостійно навести лад на тлі загальної сірості. Іноді такі спроби видаються смішними й недоречними, але навіть ці помилки підкреслюють, що місто досі живе. Справжні перспективи майбутнього Києва приховані там, де сьогодні рідко з’являється турист. Потрібно тільки припинити дивитися поверхово.