26 вересня, 2016

ГогольFest-2016: без повітря

Останні чотири роки привчили, що друга половина вересня в Києві — це ГОГОЛЬFEST. А якщо ГОГОЛЬFEST — значить найцікавіший фестиваль альтернативної культури в країні

Та й не тільки альтернативної. «Золотий вік» фесту припав на 2012–2014-й, коли він відбувався на території заводу на Видубичах. Але дворічні блукання призвели зрештою до його переїзду на арт-завод «Платформа» біля станції метро «Лісова» — комерційний майданчик, який більше звик до Фестивалю вуличної їжі, ніж до реально культурних імпрез, хай і таких волелюбних та нестандартних, як ГОГОЛЬFEST. Переїзд має всі шанси вбити фестиваль як свято контркультури, яка робиться своїми руками, і перетворити його на додаток до вуличної їжі.

Мабуть, найважливіша принада ГОГОЛЬFEST була у відчутті сформованого фестивального процесу та простору, у творенні якого брали участь усі: учасники, твори, музика, гості, навіть випадкові люди. Багато в чому це досягалося завдяки тому, що фест робився своїми руками, тобто руками самих художників. Як через хронічний брак фінансування, так і тому, що такий підхід давав абсолютно фантастичний результат — перетворення простору й відчуття свята, яке охоплювало вже на вході й не відпускало навіть удома. Автор цих рядків знає, про що каже, адже сам належав до оргкомітету ГОГОЛЬFEST протягом трьох років.

Читайте також: Як організувати літературний фестиваль у провінції

Це саме той випадок, коли якби не нещастя, то не було б і щастя. Адже задуманий від початку, як і все в пана Троїцького, як величезний фестиваль сучасного мистецтва, дещо пафосний та з чималим бюджетом, він досить швидко зіткнувся з часами Януковича, коли держава не хотіла фінансувати нормальні культурні події, а меценати були здебільшого глибоко байдужі до цього. Тому починаючи з 2012-го фест перебрався на територію діючого заводу на промислових Видубичах. І це було фантастичне рішення. Тисячі митців, молодих і не дуже, досвідчених і новачків, та й просто ентузіастів кинулися перетворювати похмурі бетонні джунглі пізньорадянського часу на територію, де кожен клаптик стіни, кожен закапелок напіврозвалених цехів перетворювався на справжнє мистецтво, яке нерідко взагалі творилося на очах відвідувачів.

Кількість волонтерів була шалена, адже до містики такого процесу хотіли долучитися всі, кому цікаве не тільки сучасне мистецтво саме по собі, а й досвід вільного сумісного творення тисяч незнайомих людей. Звичайно, певне фінансування теж було, але найчастіше воно спрямовувалося на центральні імпрези, пов’язані з формаціями театру «Дах», що завжди були стрижнем процесу, навколо якого все будувалося. Так, треба було платити за вхід і за деякі найцікавіші акції, однак усе це не було зароблянням грошей — ні, просто підтриманням штанів.

ГОГОЛЬFEST багато в чому став кузнею кадрів для мистецького наповнення майбутнього Майдану, дав досвід прекрасної самоорганізації. Недаремно ж потім фестиваль перекочував на площі Революції гідності, ставши її мистецьким авангардом. Торішній вимушений переїзд із Видубичів на ВДНГ видавався цікавим новим викликом, спробою змінити вже не просто один завод, а цілу гігантську напівпокинуту територію. Поєднати будинки часів пізнього Сталіна із сучасним, постмодерністським мистецтвом. Вийшло, може, і не все, але було цікаво.

Читайте також: Злет і падіння "Авангарду" 

До речі, за словами самого Влада Троїцького, фестиваль дуже хотів насправді переїхати на Кіностудію імені Довженка. Але його дирекція на чолі з режисером Олесем Янчуком зробила все можливе й неможливе, аби того не сталося. Повернутися на Видубичі вже було не можна, адже власник заводу мав фінансові труднощі й не був зацікавлений у цьому.

Тобто питання прописки фестивалю лишалося відкритим. І вибір арт-заводу «Платформа» видавався абсолютно логічним. Це великий майданчик для навколокультурних подій із хорошою ресурсною базою, чималою територією, вже сформованою постійною публікою, доволі зручним розміщенням. Здавалося б, ідеально. Однак саме це місце і вбило дух первісного, вільного ГОГОЛЬFEST.

Чому? Однозначну відповідь знайти складно. Як не крути, але «Платформа» — це хороше місце для хіпстерських тусовок, музичних концертів, барахолок і передовсім головного надбання — постійно діючого Фестивалю вуличної їжі. Плюс специфічний випадковий контингент із «Даринку», який насправді належить тому самому власникові та який відкрив арт-завод як ще одну «замануху» для покупців. З маркетингового погляду це все правильно. І, здавалося б, а що завадить провести класний фест сучасної культури в таких гарних локаціях? Як виявилося, головне, що не може виникнути на арт-заводі, — це та атмосфера вільної творчості й добровільної кооперації тисяч людей. Перетворювати простір, тобто робити його бодай скількись придатним для культурної діяльності, тут не треба: все добре відремонтовано, хороші умови для художників, про які на тих самих Видубичах і мріяти ніхто не міг. Але головне було втрачено.

Може, питання у фудкорті, куди найперше потрапляєш на «Платформі», після чого взагалі не розумієш, де тут мистецтво й навіщо воно після бургерів. Може, у барахолці. Може, у недостатній порівняно з минулими роками кількості фестивальних подій та локацій узагалі. Може, і значне подорожчання квитків та комерціалізація всього й усіх відіграли свою роль. Може, саме місце вже має певну комерційно-споживацьку енергетику та бекграунд, які погано поєднуються з атмосферою свята вільної творчості. Однак враження, що до Фестивалю вуличної їжі просто доєднали кілька цікавих імпрез і місць, гордовито назвавши це ГОГОЛЬFEST, не полишало протягом півтора тижня, скільки він тривав. Ніби йому просто перекрили повітря.

Читайте також: Приземлення

Звичайно, було зрозуміло, що комерціалізація фесту — це нормальний розвиток. І що не вічно ж сидіти в заводському андеграунді. І що нічого поганого в такому розвитку подій немає. Однак магія фестивалю дуже крихка, і порушити її дуже легко. На жаль, саме це сталося з найпопулярнішим і найцікавішим арт-фестивалем останнього десятиріччя в країні.