Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
21 вересня, 2016

Зацементована пам’ять

Останні півтора року українське суспільство лихоманить від деяких реформ пропагандистсько-ідеологічного характеру, названих декомунізацією.

Нині, з урахуванням досвіду та розчарувань останніх 25 років, населення неоднозначно сприймає те, що на світанку незалежності було б здійснено легко і просто. До того ж через традиційні для будь-яких реформ зверху «перегини», нерозмежованість понять «совковість» і «радянська спадщина», відсутність необхідного інформаційного супроводу часто відбуваються незрозумілі дії влади, які викликають лише роздратування та невдоволення державними структурами, відповідальними за ці реформи.

Мені здалося, що ми забагато уваги приділяємо цим процесам, забуваючи водночас таке: політика пам’яті вимагає не лише впорядкування символічного простору наших міст чи селищ, визначення пантеону героїв та встановлення їм пам’ятників, а й дещо інше. Недарма століттями виховання молоді, свідомого громадянина своєї держави включало формування звичайної поваги до предків. Тим більше якщо йшлося про тих, чиї наукові відкриття, літературні та музичні твори, полотна й скульптури, спортивні досягнення становили надбання нації, сприяли вихованню духовності її членів, гартуванню їхнього духу. Саме в пошуках відповіді на запитання про те, як нині вшановують пам’ять духовних стовпів української нації, ми з друзями попрямували на найвідоміше київське кладовище — Байкове.

Надгробки над могилами Георгія Нарбута, Марії Заньковецької, Миколи Садовського

Хоч сумні події власної біографії вже приводили мене туди, була впевнена, що його занедбана й забута стара частина та сучасний колумбарій — це щось одне, а меморіальна — має бути чимось іншим. У голові при згадці про пам’ятні місця відразу поставали картини з Личаківського цвинтаря у Львові, Повонзківського у Варшаві, Антакальніського у Вільнюсі. Там усе тихо, чисто й монументально. Усе кладовище — це один меморіальний комплекс, де кожен може прийти й ушанувати «своїх», не ображаючи інших.

Хрест на могилі Марії Старицької

Те, що відкрилося очам за брамою Байкового, вразило і здивувало. Навіть порівняно з Лук’янівським кладовищем, яке не зараховують до меморіальних, супровідної інформації тут мінімум — лише загальна схема ліворуч від входу. Жодних інформаційних стендів щодо особливостей ділянок польського, німецького, єврейського і власне меморіальних частин українського кладовища. Добре, що перед своєю «пошуковою експедицією» ми здійснили пошуки у «всесвітньому павутинні» і з’ясували, на що звернути увагу.

Пам’ятник на могилі Миколи Глущенка

Перша частина прогулянки центральною алеєю дивує строкатістю похованих у першій та другій лінії постатей. Тут і академік Віктор Глушков, і композитори Георгій та Платон Майбороди, й перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, і видатні діячі української культури Марія Заньковецька, Георгій Нарбут, Микола Садовський та Марія Старицька, і командир найвідомішого радянського партизанського з’єднання Сидір Ковпак, і польсько-радянська письменниця Ванда Василевська, і художник Микола Глущенко, і передостанній перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, і багато інших усім відомих імен.

Надгробок на могилі Петра Панча

Коли починаєш хоч трохи заглиблюватись у життєписи цих людей, чиї скам’янілі обличчя тепер дивляться одне на одне, складається враження, ніби потрапив у театр абсурду. Зрозуміло, що померлим уже байдуже, в якому оточенні їх поховано, вони за себе не постоять і не призначать собі адвокатів. Але є живі, котрим, як і мені та моїм супутникам, не зрозуміла логіка розміщення деяких поховань. Навряд чи думав Георгій Нарбут, який називав себе «свідомим мазепинцем», що його могила опиниться майже навпроти Андрія Малишка, для якого гетьман Мазепа назавжди залишився антигероєм.

Надгробок на могилі Катерини Мельник-Антонович

Що могили доньки Михайла Старицького Марії, талановитого театрального педагога, заслуженого професора та заслуженої артистки (поховання поросло кущами й майже не помітне із центральної алеї), та Івана Стешенка, зятя Старицького, першого міністра освіти УНР, активного діяча Центральної Ради, будуть поруч із нагробками типових репрезентантів радянського режиму, який знищив родини Старицьких, Черняхівських, Стешенків та багатьох інших, із ким спілкувалися покійні.

Пам’ятник над могилою Ванди Василевської

Крокуючи вглиб цвинтаря, помітили майже навпроти Вознесенської церкви праворуч центральної алеї надгробок над могилою Миколи Глущенка, відомого українського художника. Але мало хто знає про його надзвичайну немистецьку біографію. Виходець із Юзівки на Донбасі, Микола навчався свого фаху за кордоном коштом гетьмана Павла Скоропадського, гроші на проживання отримував від колишнього представника УНР у Німеччині професора Романа Смаль-Стоцького, а перша персональна виставка його робіт була організована в Берліні зусиллями Володимира Винниченка. Саме останній невдовзі в одному з листів заявив, що не вважає художника українцем, бо той занадто переймається власним матеріальним інтересом, а не дбає про справи України. Як потім з’ясувалося, Микола Глущенко став агентом радянської розвідки, отримав дозвіл переїхати до Москви, потім викладав у Київському художньому інституті, дістав звання Народного художника УРСР. Його надгробок — у досить престижному й помітному місці.

Надгробок над могилою Євгена Березняка

Неподалік цього поховання, але в глибині ділянки, майже в хащах, у тісному оточенні інших, — нікому не помітний надгробок Петра Панча, українського письменника, члена літературних товариств «Плуг», ВАПЛІТЕ, сотника Дієвої армії УНР. До речі, теж прикметно, що, проходячи повз могили Андрія Головка, Павла Губенка (Остапа Вишні), Павла Тичини, Юрія Смолича, Володимира Сосюри, вишикувані вздовж центральної алеї, мало хто пов’язує їх із петлюрівською Директорією чи Армією УНР, у складі якої багато хто з них воював проти більшовиків за незалежність України і навіть потрапив у полон. У більшості обізнаних відвідувачів вони у кращому разі асоціюються з радянським періодом в історії української літератури. І знову — жодних покажчиків, інформаційних таблиць чи коротких біографій.

Сучасний вигляд надгробка над могилами Леоніда Бикова та його дружини

Дикістю мені видалось і те, що могили членів родини відомого археолога, історика, діяча старої київської «Громади» Володимира Антоновича, зокрема його другої дружини Катерини Мельник-Антонович, розміщені просто вздовж дороги, у якомусь проміжку між старими склепами, що завалений сміттям, поламаним гіллям і торішнім листям. Надгробки явно сучасні, за що треба подякувати тим, хто спромігся їх установити, але сам стан занедбаних могил і, знову-таки, брак інформації про цих людей та їхнє значення для українського суспільства пригнічує. До речі, перевіривши згодом за «Енциклопедією історії України» біографічні відомості про Катерину Антонович, помітила розбіжність у даті народження. У статті, присвяченій її життю та діяльності, авторства мого колеги Олексія Яся, котрому я довіряю, вказано, що Катерина народилася 1 грудня (19 листопада) 1859 року й померла 12 січня 1942-го, а на надгробку зазначено лише роки життя та ще й із помилкою: рік народження — 1849-й.

Вигляд пам’ятника Леоніду Бикову до 2010 року

Багато непримиренних колись ідеологічних ворогів примирила земля Байкового кладовища. Для мене особисто було дивиною побачити по один бік центральної алеї, щоправда, на віддалі кількасот метрів, пам’ятники Ванді Василевській та Євгену Березняку. Перша, опинившись 1939 року у Львові, закидала останньому, який на той момент керував Львівським міським відділом освіти й запроваджував українську мову в навчанні, «викривлення сталінської національної політики», про що вчасно повідомила генсека. Від арешту і ймовірного розстрілу Євгена врятували війна та військова розвідка. Пізніше, в повоєнні часи, він став відомий як командир групи розвідників «Голос» майор Вихор. Його група врятувала від повного знищення Краків. За цей подвиг польський народ був і залишається вдячний йому, що й відображено в надгробному написі.

Хрест над могилою Леоніда Осики

Неприємно вразили, хоч пересуватися там і значно комфортніше, бо ж таки світло й чисто, останні сучасні ділянки центральної алеї меморіального кладовища. Це територія засилля цвинтарного кітчу. Хай мені пробачать померлі, а до того ж досить відомі й визнані постаті української науки, культури та спорту: лікар Микола Амосов, тренер Валерій Лобановський, актор Богдан Ступка, науковець Іван Курас, художниця Тетяна Яблонська та ін. Але їхні могили, попри красу шліфованого граніту, білого мармуру, блиску золотих літер на надгробках, дуже мало нагадують місце пам’яті. У мене склалося враження, що нащадки, замовляючи ці надгробки, мало думали про своїх родичів, швидше — мірялись із сусідами товщиною гаманця. Таке неприховане бажання «погрітися» у промінні слави своїх визнаних близьких та рідних, таке марнославство, просто затьмарює те, чим стали відомі й чим прославили наш народ ці люди. Захотілося якнайшвидше покинути те місце.

Хрест над могилою Борислава Брондукова

Однак ми ще й виконали поставлене перед собою завдання. Як шанувальники українського кіномистецтва, не могли піти звідтіля, не побачивши могил Леоніда Бикова, Борислава Брондукова, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та інших видатних і улюблених акторів та режисерів. Інтернет упевнено повідомляв про розміщення їхніх могил на ділянці № 33, але шукати довелося ще дві години. То було майже детективне розслідування, яке ще раз переконало мене й моїх супутників, що відсутність інформації — не просто чиясь недбалість, а нав’язана нам політика пам’яті, точніше політика формування безпам’ятства.

Хрести над перепохованим прахом Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса

Спочатку ми кілька разів намагалися розпитати в людей, котрі так само, як і ми, явно були зацікавленими відвідувачами цвинтаря. З’ясувалося, що шукачів саме цих могил щонайменше три міні-групи (!). Але, як ми згодом зрозуміли, до мети дійшли не всі. Та й не дивно. Аж ніяк не кожна людина готова витримати кількагодинні сліпі пошуки серед могильних плит, зарослих стежок та сміття, щоб поклонитися великому співвітчизникові. Спроби запитати в тих, хто прийшов відвідати могили власних родичів, приголомшили не менше: у кращому разі люди казали, що чули про існування тут таких могил, у гіршому — робили великі очі й не розуміли, про що мова (!). Охоронець упевнено відправив нас на сектор № 33. Щоправда, за його вказівками ми тричі колами пройшли німецьку, польську та єврейську ділянки цвинтаря. Загальне враження: це смітник і місце забуття. Яка там інформація! Зсунуті надгробки, розбиті плити, здерті фотографії, провалені старі могили й засипані сміттям поховальні місця...

Пам’ятник над могилою Лесі Українки

Потрапивши на ділянку, підписану числом 33, ми обігнули величезний пагорб, призначений для поховання урн. Давніша частина цієї території рясно поросла лісом, і ходити там було просто небезпечно. Нарешті здогадалися просунутися далі дорогою і опинилися на другій частині 33-го сектора, де справді буквально за шлагбаумом знайшли те, що шукали. До речі, один із таких самих упертих шукачів уже сидів біля якоїсь гранітної плити. Лише перевівши очі на написи, зрозуміли, що це могила Леоніда Бикова. Але куди ж подівся пам’ятник, фото якого бачили в мережі? Що тут сталося? У кого здійнялася рука його знищити? Важко описати наші емоції. Ми відчували навіть не подив і обурення, а якесь безсилля та безнадію. Пам’ятника над могилою не було. Усі стояли здивовані й розводили руками. У голові билась одна думка: як узагалі таке можливо?

Надгробок над похованням Фотія Красицького

Уже вдома, намагаючись розшукати будь-яку інформацію про те, що сталося з похованням Бикова, знайшли інтерв’ю друга й колеги Леоніда Федоровича — Володимира Талашка. Він також повідомляв, що пам’ятник, автором якого був скульптор Анатолій Фуженко, кілька років тому зник. Намагаючись самотужки з’ясувати, що ж сталося, відомий актор зіткнувся як із чиновницькою недбалістю (у Спілці кінематографістів йому порадили не чіпати справи й не робити розголосу), так і з певною позицією родичів, зокрема дочки кіномитця. Поважаючи право рідних на могилу відомого актора й режисера, не погоджуюся з тим, що Биков належить тільки їм. Це не так. Він належить українській культурі. Те, що колишні чиновники від культури явно доклали своїх зусиль до знищення Бикова як творчої особистості, факт. Але скільки людей знають, люблять, пам’ятають і передають пам’ять про нього своїм дітям! Членам нашої пошукової міні-групи науковців, викладачів та учнів він близький не лише як незрівнянний виконавець ролей капітана Титаренка у фільмі «В бій ідуть лише старі» чи єфрейтора Святкіна з кінострічки «Ати-бати, йшли солдати…», а і як земляк. Хоч би хто і що нині говорив, але любов Бикова до України промовисто засвідчена словами його героїв і цього не можна підмінити. Згадайте хоча б ці: «Мы сегодня над МОЕЙ Украиной дрались!», тут і «небо голубее», і «трава зеленее»…

Отже, право дочки на оформлення спільної могили батька та матері не мало означати цілковите знищення пам’ятника Леонідові Бикову. Саме бездіяльність у цьому сенсі усіх наших «навколокінематографічних» структур і стала тим самими «плювком в обличчя нашій культурі», як назвав цей акт Володимир Талашко. Нічого не скажеш: «політика пам’яті» в дії.

Продовженням роздумів над долею нашої культури та пам’яттю про її видатних діячів став огляд надгробків довкола. Леонід Осика, Борислав Брондуков, Іван Миколайчук, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Василь Стус… Ціла епоха. Наша гірка історія... Особливо стає прикро, коли, бачачи могили, розумієш: не лише родичі мали б опікуватися ними. Де ті всі спілки, громадські організації, «музеї тоталітаризму», які мусили б хоч один раз у році навідатися до тих могил, а не лише в день перепоховання праху чи роковин від дня загибелі? Цілком можна погодитись із землячкою Василя Стуса Марією Кушмет, яка після відвідин занедбаної могили поета написала, що зареклася ходити на численні присвячені йому офіційні заходи й вирішила берегти пам’ять про цю людину виключно у власній душі.

Останнім пунктом наших пошуків на зворотному шляху стала могила Лесі Українки. Тут було легше. І молодий охоронець підказав, де шукати, і навіть два покажчики в середині старої частини кладовища були на місці. Надгробні плити над могилами Олени Пчілки (Ольги Косач із Драгоманових) — матері Лариси Косач, Петра Косача — батька та Михайла Косача — улюбленого брата, а також пам’ятник над похованням самої поетеси, драматурга й перекладачки Лесі України — усе на місці. Про ці могили подбали ще у 1939 році, коли було встановлено надгробок роботи скульптора Галини Петрашевич. Нині вони в такій частині цвинтаря, що взагалі важко уявити, аби люди приходили сюди з доброї волі чи щоб школярам чи студентам показували це місце екскурсоводи. До речі, майже через доріжку від Косачів — могила відомого художника Фотія Красицького (батько Фотія Степановича був сином сестри Тараса Шевченка — Катерини). Однак навряд чи хтось із відвідувачів кладовища це помітить, бо могила затулена кущами від сусідніх.

Сідало сонце. Почала відчуватися вечірня осіння прохолода. Ми вийшли за ворота цвинтаря. Було сумно. З одного боку, ми відшукали могили всіх, кого хотіли, вклонилися прахові цих людей, згадали їх добрим словом. Із другого — не полишало відчуття гіркоти. Чимало поховань нам трапилися випадково, бо ж попередньо жодної інформації про існування могил цих діячів історії та культури на Байковому кладовищі не було. Загальне враження від мандрівки було негативним. На наше щире переконання, меморіальний цвинтар столиці не повинен мати такий вигляд! І це швидше не претензія до нинішніх працівників комунального закладу, а докір Інститутові національної пам’яті України. Упевнена, що знайти волонтерів для звичайного прибирання й упорядкування поховань діячів української культури не становило б проблеми. Не було б клопоту й зі створенням відповідного інформаційного супроводу. І докладні схеми розміщення ділянок та могил, і біографічні довідки, й путівники територією кладовища — все це справа науковців, яких не треба було б довго вмотивовувати. Гірше було б із чиновниками, з виділенням на це коштів. Та чи не цим мусили б опікуватися працівники інституту? Чи не це стало б реалізацією справжньої політики пам’яті? Але, схоже, мої запитання знову зависнуть у повітрі й залишаться без відповіді. А пам’ять і надалі буде лише особистою справою небайдужих.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено