Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 вересня, 2016

Війна. Наживо

Упередження — кепська штука. Коли я впер­­ше почув у слухавці голос на той час іще позаштатного кореспондента Тижня Валерії Бурлакової, подумалось: та це, мабуть, зовсім дитина, яка ледь університет закінчила, життя не бачила, переповнена романтичними ілюзіями й дівочими захопленнями.
Матеріал друкованого видання
№ 36 (460)
від 8 вересня, 2016

Щодо віку помилився не дуже, але загалом більш хибний психологічний портрет годі собі й уявити. Увесь мій скепсис зійшов нанівець під час першої-таки особистої зустрічі. «Можу висвітлювати акції протесту, добре знаю радикальне середовище, ось тільки в Чорнобильську зону мені в’їзд заборонили, щось адміністрації моя стаття видалася занадто критичною», — спокійно, без вихвалянь казала вона все тим-таки дитячим голосом. Але сумнівів у мене вже не було: журнал отримав репортера за покликанням. Та річ навіть не у професійних якостях: вона не потребувала обов’язкових редакційних завдань, щоб серед перших опинитися під час сутичок на незаконних забудовах, у Врадіївці, на Майдані. «Я вже тут, будуть фоточки й репорт», — писала вона, а мені лише доводилося часом відповідати на закиди: «Чому ви дівчину відправили в саме пекло?». Та якби в неї не було жодного журналістського посвідчення, Валерія все одно опинилася б у центрі подій: не «ради нескольких строчек в газете», а тому що просто й думки не мала вчинити інакше.

Те саме і з початком війни. Я інтуїтивно відчував: одного дня вона повідомить, що піде на фронт. Не власкором чи в прес-службу якоїсь бригади, а на передову з автоматом у руках. І знав так само, що не існує жодної людини, яка зможе відмовити її зробити це. І це сталось. Потім колеги безліч разів цікавилися у Валерії: «Чому ти залишила професію і стала бійцем? Як ти, дівчина, можеш місяцями жити в таких нестерпних побутових умовах?». Згодом її втомили ці побудовані на упередженнях запитання, і вона тепер нечасто дає інтерв’ю. Бо, власне, відповіла на них у своїй книжці «Життя P. S.», яка недавно вийшла друком.

Через свої упередження ми досі дивуємося жінкам в окопах, але чомусь не дивуємося тому, що дезертирують здебільшого саме чоловіки

Творами про війну нині мало кого здивуєш: літопис народжується тут і зараз, хтось пише художню літературу, хтось знімає документальне кіно, хтось просто постить у соцмережах — і це читають тисячі. Однак невеличка книжка камуфляжних кольорів не губиться в цьому потоці. Надто жива і правдива історія в ній викладена. Видання навіть не охоплює всього періоду перебування Валерії на фронті, де вона, до речі, залишається й нині. «Життя P. S.» — це щоденник, котрий з’явився тими днями, коли, як зізнається сама авторка, їй не хотілося жити, коли загинув її коханий, коли, як написала вона мені одного разу в sms: «Так не може бути, окрім хіба коли ти живцем проковтнув 10 000 кошенят», коли потрібно було знайти якийсь мотив, щоб іти далі, продовжити вій­ну, яка насправді не є такою, як ми її собі уявляли, читаючи героїчні романи в юнацькі роки. І цим мотивом стала її власна книжка, написана буквально за 40 днів з моменту загибелі нареченого. Це реквієм і гімн життю одночасно, тріумф сили, яка спроможна здолати те, що завжди здавалося нездоланним.

Читайте також: Без пророка у своїй вітчизні

Окрім особистої історії у «Житті P. S.» ми бачимо ще багато важливих деталей, а саме: побут мотострілецького підрозділу на шахті «Бутівка», непрості взаємини між людьми, які опинилися на фронті з різних причин. Тут добровольці й мобілізовані, справжні «пси війни» і штабні бюрократи, здатні часом не помічати бойових утрат заради своїх паперових вигід. Неприємна правда й суворий окопний гумор. Гендерні догми про «не місце жінці на війні», ганебний список військових спеціальностей для «другої статі» й звичайний чоловічий шовінізм, невикорінений у нашому суспільстві, а отже, і в армії. Через свої упередження ми досі дивуємося жінкам в окопах, але чомусь не дивуємося тому, що дезертирують здебільшого саме чоловіки, тоді як жінки, що прийшли на фронт, — геть не з лякливих і часом дають фору багатьом своїм бойовим побратимам.

Книжка якоюсь мірою компенсує тимчасову (хочеться сподіватися) паузу в публікаціях Валерії в Тижні. Тут трапляються такі впізнавані замальовки... Вони завжди були властиві її репортажам іще мирних часів, які тепер видаються іншим життям...

Читайте також: (Не)тривожна валіза

«Донедавна пліч-о-пліч з нами стояв і Морячок (коханий Валерії. — Ред.). Зараз його нібито немає поряд, але… я точно знаю, де він є. Туди і повертаємося. До зламаних хребців арматури. До набитої мокрими дровами буржуйки. До свисту куль, похрипування рацій та веселих розмов на нашій хвилі:

— По нас стріляють! Що робити?!
— Стріляти у відповідь. Ви ж солдати, б…ь!»



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.