Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 вересня, 2016

Могильний пам’ятник утопії

Кибинці — село на Полтавщині. Гоголівські місця, від Миргорода 17 км, за бажання можна викликати таксі, й воно приїде. До Лубен трохи більше — 39 км, але там уже новенька автострада М03 Київ — Харків. А ще є залізнична станція, ходить електричка. Не глушина. Але й не столиця.
Матеріал друкованого видання
№ 36 (460)
від 8 вересня, 2016

Цьогоріч у Кибинцях відчутно пожвавилося культурне життя. У сучасній Україні це непомітно перетворюється на тренд: відома лікарка влаштовує у відбудованому млині на Поліссі музей народної ікони, відома журналістка реставрує земські школи на Полтавщині, у селах на Франківщині, Вінничині, Закарпатті, Придніпров’ї проводяться регулярні фестивалі поезії, етно- та рок-музики, бізнесмени самотужки відбудовують занедбані замки та маєтки. Це ще не правило, але вже не виняток. Наскільки це змінює атмосферу для самих селян, мені важко судити, для цього треба там перебувати постійно, але, що це не панські ігри в пастораль, я певен.

Отже, поетка Люба Якимчук і літературознавчиня Галина Танай торік вирішили реанімувати в Кибинцях пам’ять про знаменитого земляка Михайла Семéнка, якому більше подобалося називатися на «французький» штиб: Михайль Семенкó. Це поет із плеяди Розстріляного відродження, засновник і лідер українського футуризму. У перспективі передбачено поставити йому пам’ятник, а поки що тут відбуваються вистави, лекції, поетичні читання. Проект називається «Метро до Кибинець» — це натяк на знаменитий семенківський вірш: «І буде до метра паризького — дороги ніч од Кибинець [...], і буде наш Берлін, і буде наш Нью-Йорк підземками прогризені — і загуде підземками комуна — Дніпрельстан».

Семенко — поет унікальний. У своєму футуризмі він орієнтувався не на російські копії Сєвєряніна — Хлєбнікова — Маяковского, а безпосередньо на італійські оригінали зразка Марінетті. Він комунікував без проміжної станції в Москві зі світовою літературою і творив надзвичайно плідний український естетичний контекст. Комусь не близькі його формальні вихиляси, але без нього не було б ані всього українського авангарду 1920-х, ані наших шістдесятників, ані — уявімо собі! — Жадана.

Ті, хто пристав на ліву ідею в українських декораціях, свою провину відкупили ціною власного життя або власної душі

Та ось складне питання: у світлі декомунізації — не закону, на який усі посилаються, але який, схоже, ніхто до пуття не читав, а процесу, що стартував нарешті із 25-річним запізненням, — як ставитися до класика української літератури радянського періоду? І до української літератури радянського періоду? І до цілої української культури радянського періоду? Із пізнім совком усе більш-менш зрозуміло: були дисиденти й були колаборанти, із шістдесятниками вже складніше, а от що нам робити з літераторами, художниками, архітекторами доби «націонал-комунізму»? Припустімо, з ними ми вже нічого не зробимо, вони пішли, залишивши по собі потужний, оригінальний і значною мірою оббреханий культурний шар, ідеться про нас самих: приймаємо ми їхній спадок чи ні?

Читайте також: Ламати не можна зберегти

Осмисленню комуністичної спокуси присвячено чимало аналітики, світова гуманітарна думка, здавалося б, розібралася із цією моральною (та естетичною!) дилемою. Ідея соціальної справедливості, для встановлення якої слід без вагань погодитися з певною кількістю втрат (зокрема, прибрати всіх незгодних, причому прибрати фізично), має вигляд, неприйнятний із позиції нинішнього досвіду, але творці та споживачі ідеологій 100 років тому не все сприймали так однозначно. Перша імперіалістична війна забрала понад 10 млн життів без жодного кінцевого сенсу, тож, якщо старий лад робить це припустимим, чи не варто принести масову жертву в разовому порядку й поміняти цей лад на гарантовано досконаліший і при цьому реалізувати національний потенціал?

Охочі до змін мали невеликий вибір: або права, або ліва ідея. Ліва на позір була привабливішою. Ті, хто на неї пристав в українських декораціях, свою провину відкупили ціною власного життя або власної душі. Повернення їхніх імен можливе в різних режимах: легковажному і вдумливому. Легковажний означає механічне розростання національного пантеону із супутніми ритуальними ламентаціями. Вдумливий вимагає додаткової інтелектуальної роботи. Зокрема, доведеться розітнути такий зручний сталий термін «Розстріляне відродження», згадавши, що «відродження» в проекті було дещо калічне й розстріляли його недарма.

Читайте також: Елітне дзеркало

Ніщо не заважає сьогодні поставити пам’ятник іще одному національному пророку, декларувавши, що він прокладав для України європейський вектор, і спробуйте сказати, що це не так! Або все ж таки вкотре осмислити трагізм комунітаристської утопії, усвідомити хибність простих шляхів і запальних гасел. Утопія варта пам’ятника — тільки за умови, якщо цей пам’ятник буде могильним. Погодьтеся, інший жанр.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.