Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 лютого, 2011

Морок нетерпимості РПЦ

Чи не вперше в історії фактично державна церква є засадничо ворожою до самої незалежної держави
Матеріал друкованого видання
№ 7 (172)
від 18 лютого, 2011
В останній день січня на одному з далеких київських кладовищ ховали заслуженого вченого-медика. Приголомшена смертю близької людини, родина не замислювалася над тим, які послуги пропонує похоронне бюро «Скорбота», розташоване поруч із лікарняним моргом. Тож в оплаченому наборі виявився й батюшка, який проказав російською мовою молитви і проспівав «вєчная память». І тут-таки по-діловому застеріг: поминальні служби надалі можна замовляти де завгодно, але, борони Боже, не в храмах Київського патріархату...

Усі присутні (і я зокрема) отримали невеличкий, але предметний урок того, як Україна занурюється (слідом за сусідньою Росією) в морок релігійного середньовіччя з його узаконеною нетерпимістю. Церковна політика держави на початку минулого року стрімко перемінилася: на зміну визнанню багатоконфесійності українського суспільства й діалогу з усіма церквами прийшло фактичне одержавлення однієї церкви і зведення усіх інших на рівень ледве толерованих, а то й просто гнаних.

Щось таке ми вже мали в царській Росії. Панівна «синодальна» РПЦ відігравала роль державного ідеологічного департаменту, закликаючи неписьменних підданців сліпо коритися владі й за потреби без вагання «класть живот на алтарь отєчєства». Римо-католиків, лютеран, мусульман та юдеїв (у строго визначених рамках «межі осілості») толерували. Натомість інші підлягали або ж безумовній ліквідації (як-от українські й білоруські греко-католики, примусово влиті в РПЦ під гаслом «подолання розколу»), або суворому поліційному нагляду (як-от старообрядці, штундисти й представники інших сект, які множилися через «мертвотність» офіційної релігії).
Не надто відмінна була й ситуація в СРСР після 1943 року, де вже «патріарша» РПЦ вписалася в державну систему й виконувала (під пильним контролем КДБ) різні специфічні функції, зокрема й міжнародні. Толерували (хоч у значно вужчих рамках) тих-таки римо-католиків, лютеран і мусульман. Натомість «національні» церкви – УАПЦ та УГКЦ – було рішуче ліквідовано (здебільшого разом із вірянами, кліром та ієрархією).

Унікальність сьогоднішньої вітчизняної ситуації хіба в тому, що чи не вперше в історії фактично державна церква (в особі свого московського центру) є засадничо ворожою до самої незалежної держави як такої. Після кількох українських поїздок Патріарха Кіріла надії на те, що УПЦ МП зможе поволі «українізуватися», відмовитися від найодіозніших рис російського православ’я з його нетерпимістю до «інославних інородців», швидко розвіялися разом із безпрецедентним перейменуванням частини київської вулиці Івана Мазепи (відомого мецената й будівничого тих барокових храмів, де сьогодні йому виголошують анафему!).
Не беруся судити, чим зумовлена сьогоднішня ситуація: щирою вірою нинішнього президента в «благодатність» московських батюшок чи високопрофесійними діями спецслужб сусідньої держави. Важливо інше: гіпертрофоване прагнення утвердити державний статус РПЦ в Україні вже призвело до невідшкодовних утрат для нашої культури. Фактично приречений Лаврський заповідник і загрожена Софія Київська – лише верхівка айсберга, під якою і викинуті на вулицю музейні колекції в Переяславі-Хмельницькому, й виселений інтернат для хворих дітей на Дніпропетровщині. Нові діючі храми для РПЦ – понад усе!

Будівельна сверблячка охопила наші міста. За потурання влади РПЦ привласнює кожен вільний скверик, де ще вчора прогулювалися матусі з візочками й мирно сиділи на лавочках бабці (щодня, виходячи з рідного Інституту фізики напівпровідників на проспекті Науки, бачу перший такий паркан; другий невдовзі, схоже, зведуть на не менш рідній вулиці Богдана Хмельницького). А затим – мега-проекти: церква на місці Десятинної (яка неминуче знищить історичне середовище Старокиївської гори й «задавить» Андріївську) та кафедральний собор на «Либідській».

Постає питання: наскільки морально витрачати сьогодні багатомільярдні суми на будівництво нових храмів (бо ж і в діючих штовханини немає!) у країні, де скорочують школи (в певних регіонах насамперед чомусь українські), закривають лікарні, сиротинці й будинки культури? Однак це запитання риторичне…

Окрім безперспективного «хто винен?» є ще й цілком конструктивне «що робити?» Очевидно, всім нормальним людям (незалежно від конфесійної належності) варто згуртуватися під гаслом дотримання Конституції, збереження світського характеру держави, недопущення преференцій для якоїсь однієї церкви. Така програма не є цілком безнадійною: на Заході громадська думка вкрай болісно ставиться до порушень релігійної свободи, а українська влада потребує щонайменше нормальної співпраці з МВФ.

…Відійшовши трохи від шоку, рідні професора-медика замовили панахиду у Володимирському соборі, зробивши тим маленький крок опору сповзанню держави у московське релігійне середньовіччя.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено