Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 серпня, 2016

Маркери Незалежності

Цього року українській незалежній державі виповнюється 25 років. Упевнена, що наші здобутки та прорахунки за ці чверть століття, обов’язково підрахують та проаналізують і професійні політологи, і соціологи, і історики, і журналісти. Залишу їх при їхніх обов’язках. Спробую поглянути на ці 25 років може з дещо несподіваного боку. Мені цікаво, якими візуальними маркерами були позначені усі ці роки? Чи стала наша незалежність позначена чимось унікальним в сенсі зміни політик пам’яті, чи ми продовжуємо торувати старими і усім відомими шляхами інших народів світу, чий державницький досвід був тривалішим за наш? Якими є наші здобутки/прорахунки? Чи маємо своє індивідуальне обличчя, свій унікальний почерк у цій справі?

Попри те, що Україна за 25 років так і не сформулювала власної ідеології, на підставі якої можна було б оцінювати минуле та визначати майбутнє, не визначила власні інтереси, яких повинна була б дотримуватися на противагу будь-яким спокусам, не оцінила ризики від хитань за векторами зовнішньої політики, не окреслила жодної довготривалої програми суспільного розвитку та перспектив нашого існування, процес зміни свідомості людності все ж таки був запущений.

Я маю на увазі, у цьому випадку, лише зовнішні маркери, або подразники, покажчики, знаки-нагадування у символічному просторі українських міст, тобто те, що впливає на людину більше підсвідомо, без особливого насильства з боку влади над її поглядами, переконаннями, уподобаннями, потребами. Нагадаю, що поняття «символічний простір міста» – це певна метафора, за якою стоїть здатність міського простору виражати і транслювати своїм мешканцям певні ідеологеми та системи цінностей. Основними складниками символічного простору міста є: розпланування міста, його специфічна архітектура, міська топоніміка, монументи та пам’ятні знаки, елементи зовнішнього оформлення вулиць, площ, будинків, зокрема зовнішня реклама. Я маю бажання проаналізувати саме ситуацію зі звільненням/наповненням міського простору різними монументами, пам’ятниками, пам’ятними знаками, оскільки вони є найбільш виразними маркерами своєї епохи, свого часу і, водночас, ставлення до минулого.

Отже, оскільки попередня влада подбала про заповнення простору навколо людини різними символами своєї присутності, то не дивно, що спочатку цей простір треба було дещо звільнити.

Неоромантичний запал українських демократів початку 1990-х років, віра молодого покоління політиків у швидку побудову незалежної держави, за яку боролися покоління українців, колосальна моральна підтримка суспільства, сприяли тому, що простір багатьох міст досить швидко почав звільнятися від пам’ятників В.Лєніну та його численних «соратників». Вулицям та площам було повернуто старі назви або надано цілком нові в дусі нового часу. Таким чином, перший етап декомунізації відбувся на добровільній основі, без особливих матеріальних затрат та емоційно забарвлених дискусій у суспільстві з приводу того «варто» чи «не варто» зносити чи перейменовувати. Зрозуміло, що найбільш ефективною декомунізація була у західних областях України, обумовленою та дещо стриманою вона виглядала у столиці та центральних областях, і частковою й уповільненою за темпами ‒ у східних та південних. Причини саме такого районування та саме таких результатів вже неодноразово визначалися й обговорювалися під час нинішнього, другого етапу декомунізації.

Читайте також: Вахтанг Кебуладзе про декомунізацію

Офіційно його початок датують появою Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» № 595‒VIII від 14 липня 2015 р. Однією з головних цілей його впровадження було доведення до завершення того процесу очищення символічного простору всієї держави, який було розпочато ще наприкінці XX ст. У цьому сенсі, очевидно, буде цікавим наведення такої статистики: у 1991 р. в Україні налічувалося 5500 пам’ятників «вождю світового пролетаріату», а в 2015 р. їх вже залишилося 1500. Станом на серпень 2016 р. залишилося ще бл. 800 об’єктів на підконтрольній Україні території, і бл. 300 на окупованій. Регіональні особливості цього процесу продовжують зберігатися. Так, станом на 25 травня 2016 р., повністю позбулися пам’ятників та погрудь Лєніну лише 7 областей: Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька та Тернопільська. Остання взагалі виглядає найбільш прогресивною у країні, оскільки повністю позбулася цих об’єктів ще до кінця 1992 р. (!). Від 3 до 28 об’єктів залишилося демонтувати в інших регіонах. Натомість найбільша кількість пам’ятників та погрудь й надалі залишається в Миколаївській (30) та Одеській (45) областях. На окупованій території найбільша кількість об’єктів залишається в АР Крим ‒ 122, Донецькій ‒ 78 та Луганській ‒ 80 областях. Такою у загальних рисах була і поки залишається ситуація з демонтажем візуальних маркерів минулої доби.

Але ж цікаво дізнатися, а що ж за 25 років з’явилося нового? Які тенденції заповнення символічного простору міст ми можемо нині спостерігати?

Перш за все, свідченням того, що процес суспільних змін запущено, стало те, що одними з перших на площах, у скверах та парках наших міст почали з’являтися пам’ятники жертвам найбільшої техногенної катастрофи ХХ ст. ‒ мешканцям забруднених територій, працівникам та ліквідаторам наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (1986). Такі пам’ятники існують на всій території України: від Києва до Феодосії, від Хмельницького до Харкова та Луганська.

Пам’ятник «Чорнобильцям», 2006 р., Феодосія.

Пам’ятник «Героям і жертвам Чорнобиля», 2011 р., Хмельницький

Пам’ятник ліквідаторам наслідків аварії на Чорнобильській ЧАЕС, 2001 р. Луганськ.

Від середини та другої половини 1990-х років почали з’являтися пам’ятники учасникам так званих локальних війн. Такою війною, участь у якій взяло 160 тисяч українців, з яких 2 378 загинуло, а 4 687 повернулися інвалідами, була війна в Афганістані 1979‒1989 рр. 

Пам’ятник загиблим воїнам-афганцям, 1996 р., Донецьк.

 Пам’ятник воїнам-афганцям, 1999 р. Київ.                                                                        

 

  Пам’ятник вишгородцям, полеглим під час війни в Афганістані, 2006 р., Вишгород.

На жаль, деякі з цих пам’ятників ще позначалися як меморіали «воїнам, які загинули, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок». Однак поступово цей політико-пропагандистський пафос почав зникати і все частіше в скульптурних композиціях почали з’являтися образи матерів, які втратили своїх дітей, а відтак, і образ України, яка втратила своїх громадян. Фактично ці дві категорії пам’ятників по суті були тими візуальними маркерами, які позначили той шлях, яким наша країна виходила зі свого комуністичного минулого.

Як би кому не хотілося цього визнавати, але з набуттям самостійного статусу Україна, як й інші колишні республіки СРСР, залишила за собою право на використання основних ідей монументальної пропаганди, яку широко використовували в Союзі. Як відомо, вона була розроблена більшовиками ще у квітні 1918 р. і закріплена ними низкою законодавчих актів, зокрема декретом «Про пам’ятники республіки». Один з принципів дії більшовицької пропаганди полягав у швидкому маркуванні підкореної території «пролетарськими» пам’ятниками та придатними для того знаками. Цілком логічним було очікувати, що після набуття Незалежності, пам’ятники попередньої доби будуть знесені або музеєфіковані, а їм на зміну прийдуть пам’ятники нової доби. Це цілком звичайний принцип маркування «своєї» території, яким від віку до віку користувалися і продовжують користуватися в різних країнах. Він був і залишається найбільш наочним засобом. І поки дійшло б до зміни табличок на будинках, поки запровадили б власну валюту, поки реанімували чи створили власну систему освіти, саме пам’ятники та пам’ятні знаки першими мали почати працювати на те, аби населення спочатку «побачило», а потім вже «замислилось», «зацікавилось», «відчуло» та «прийняло» зміни.

Читайте також: Фундамент майбутнього

Тому не дивним було те, що ще до офіційного проголошення Незалежності почали з’являтися перші її візуальні маркери. І як би це дивно для когось не звучало, але першими такими знаками стали самотужки встановлені пам’ятники Степану Бандері. Перший пам’ятник було встановлено активістами у його рідному селі Старий Угринів 15 жовтня 1990 р. Вже в грудні того ж року він був підірваний працівниками відповідних спецслужб. Така ж сама доля спіткала й наступний пам’ятник, який встановили вже у 1991 р., і лише за часів Незалежності він таки зайняв своє місце. Другим з пам’ятників Бандері з’явився той, який був відкритий у день відзначення 750-річчя Коломиї у переддень спроби державного перевороту ‒ 18 серпня 1991 р.

Варто розуміти, що на західноукраїнських землях, де боротьба з радянською владою у будь-яких її проявах закінчилася, а правильніше буде говорити не закінчилася, а була тимчасово придушена, лише наприкінці 1950-х років. Тому певна лібералізація та послаблення радянського режиму у 1980-х роках відразу відродила ідеї боротьби за Незалежність і Степан Бандера став символом цієї боротьби. Саме тому, скидаючи пам’ятники  Лєніну, який уособлював собою не просто певний політичний режим, а відверту окупацію, репресії, смерть, національно свідомі мешканці Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської та інших областей Правобережної України поспішали поставити на ті ж самі п’єдестали свій символ ‒ постать Бандери. Загалом від 1990 р. до 2000 р. на території Галичини, Волині та Західного Поділля було встановлено 40 пам’ятників та погрудь цій людині. І той факт, що деякі з цих пам’ятників за формою були схожі на скинуті Лєнінські, визнавали навіть самі скульптори. Хтось це пояснював монументальним стилем, де важко відійти від певного канону, помпезності, героїзування та глоріфікації зображеної постаті; хтось вважав, що людям, які звикли за роки радянської влади дивитися лише на одноманіття пам’ятників радянським діячам, Лєнін являвся всюди; хтось пишався тим, що зробив щось унікальне. До речі, до унікальних особливостей пам’ятника С.Бандері у Львові належить історична точність зображення зовнішнього вигляду лідера ОУН: маленький зріст, худорляве та видовжене обличчя, відтворене з посмертної маски, ліворукість.

Шкода, що на нинішньому етапі декомунізації, очільники цього процесу забули про поняття доцільності і почали перейменовувати вулиці й проспекти, встановлювати пам’ятники там, де це вже недоречне. Часи змінилися, і те, що було логічним й прийнятним наприкінці 1990-х, нині виглядає більш складним, а отже й вимагає більш витончених, виважених та адекватних рішень.

Пам’ятник С.Бандері в Івано-Франківську, 2009 р. Скульптор М.Посікіра.

Завершуючи цей блок про пам’ятники, які встановлювали на зорі Незалежності, додам лише, що крім Степану Бандери, у той час увічнювали учасників національно-визвольних змагань, зокрема, у Києві з’явився пам’ятник Михайлу Грушевському, з часом були встановлені пам’ятні дошки Павлу Скоропадському та В’яселаву Липинському, з’явилася вулиця Симона Петлюри, а в Рівному йому був встановлений один з перших пам’ятників на теренах України (2001, ск. П.Подолець, В.Шолудько, арх. В.Стасюк). Не менше було пам’ятників та пам’ятних знаків, пов’язаних з діячами УПА та місцями їхнього бойового шляху (наприклад, пам’ятник полковнику УПА, командувачу УПА-Північ Климу Савуру у Рівному). Почали з’являтися пам’ятники діячам УНР у вигнанні (пам’ятник письменникові Уласові Самчуку (1905‒1987) у Рівному, встановлений до 100-річчя з дня його народження, 2005 р.), або пам’ятні дошки на честь діячів правозахисного руху, зокрема, письменникові Василеві Стусові (1938‒1985) на стінах філологічного факультету Донецького національного університету (нині знищена).

Читайте також: Від Мазепи до мадам Тюссо

Принагідно слід зазначити, що встановлення пам’ятників діячам ОУН-УПА викликало спротив та обурення як польської спільноти в Україні, так і поляків у Польщі. Очевидний факт, що борець за Незалежність та герой в одній країні, може бути антигероєм та терористом в іншій, став причиною конфліктів та взаємного непорозуміння. Однією з причин цього була відсутність відповідної і добре продуманої інформаційної кампанії, спрямованої на поширення неупередженої інформації про постаті, які увічнювалися. Не в останню чергу процесу порозуміння та узгодження позицій конфліктуючих сторін шкодило втручання різноманітних політичних сил, які допускали використання різних інтерпретацій історичних фактів у своїй політико-пропагандистській діяльності, не розуміючи наслідки своїх піар-акцій.

У зв’язку з відзначенням 75-річниці Голодомору 1932‒1933 рр. та вшановуванням пам’яті жертв, був виданий відповідний указ Президента України «Про заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів» від 25 вересня 2008 р. Цей документ спровокував не лише зростання суспільного інтересу до цієї трагедії в історії українського народу, але й дискусії щодо форм вшанування пам’яті про ті події, людей, що загинули, і форми турботи про тих, хто вижив. Зрозуміло, що постало питання й про пам’ятники. Як би там не було, але наявність президентського указу, який слід було виконувати, визначила появу таких пам’ятних знаків національного та регіонального значення у містах та селах кожної області.

 Пам’ятник жертвам Голодомору 1932‒1933 рр., 2008 р., Одеса. Ск-р. І.Стадник

Принагідно зазначу, що за часів Незалежності в Україні було встановлено пам’ятники не лише жертвам Голодомору, але й жертвам геноциду єврейського народу і учасникам військових дій часів Другої світової війни (як українцям, так і представникам інших національностей.

Черговою віхою у продовженні маркування території України лише їй властивими пам’ятниками, пов’язаними з історичними подіями минулого, з її трагічною історією та постатями, які виступали символами боротьби за самостійність, стало відзначення 300-річчя військово-політичного виступу Івана Мазепи (1708) та битви під Полтавою (1709).

Читайте також: Остаточно прокинутися

Взагалі у питанні встановлення пам’ятника цій неординарній історичній постаті, так само як і в ситуації з вшановуванням Степана Бандери, суспільство було поділеним на дві категорії. Тих, хто «за», і тих, хто «проти». У першій групі також існував поділ на тих, хто був за встановлення будь-якого і будь-де пам’ятника, та тих, хто хотів бачити і гарний твір мистецтва, і історичну доцільність місця, і достовірність у передачі образу. Загалом проблеми встановлення пам’ятників Івану Мазепі потребують окремої розповіді, тому я ще колись повернуся до цієї теми, а зараз хочу лише зазначити головне. Коли на початку Незалежності постало принципове питання про те: встановлювати такий пам’ятник, чи ні, мої старші колеги і я одноголосно стверджували ‒ «так, встановлювати». Відтак перші пам’ятники цій постаті в Україні були встановлені ще у 1994 р. в селі Мазепинці Білоцерківського району Київської області (ск.Є.Горбань), у 1996 р. у с.Сторонибаба Буського району Львівської області (ск. Н.Дерегус-Лоренс) у 1997 р. у м.Новояворівськ Львівської області (ск. Ю.Савко) .

Пам'ятник Івану Мазепі у селі Мазепинці на Київщині,1996 р. 

Пам'ятник Івану Мазепі  у с.Сторонибаба Буського району Львівської області, 1997 

Пам'ятник Івану Мазепі у Новояворівську Львіваської області, 1997

Довго дискутувалося питання про встановлення такого пам’ятника в Києві, але «віз і нині там». Проектів було чимало, але з нині реалізованих маємо лише пам’ятний знак-стелу під назвою «Гетьманська дума» (2008), встановлений на подвір’ї Києво-Могилянської академії, та пам’ятну дошку на стіні ЗСШ №292 Деснянського району м. Києва (2011), яка носить ім’я гетьмана. Однак шалена боротьба розгорнулася не скільки за право встановити пам’ятник І.Мазепі у столиці, в якій його стараннями зберіглося і було побудовано чимало пам’яток архітектури, котрими ми пишаємо донині. Справжні бої розгорнулися за пам’ятник в Полтаві. Було оголошено конкурс на проект пам’ятника. Одним з переможців став проект, запропонований В.Наконечним та О.Козолупом. Він був єдиним варіантом монументу, який цілком відповідав історичній пам’яті про події 300-літньої давнини та був би доречним у такому місці. Цей проект називався «Шахівниця» (2008).

Макет пам’ятника «Шахівниця», 2008 р. Скульптори В.Наконечний, О.Козолуп.

За задумом авторів, на уявній дошці з пересічним ландшафтом стояли на постаментах шахових фігур три постаті: Петра І, Карла ХІІ та І.Мазепи ‒ реальних трьох гравців, які мали вплив на ситуацію під Полтавою у 1709 р. Це був єдиний припустимий варіант пам’ятника в такому місці, де Петра спіткала перемога, Карла ‒ поразка, а Україну загалом ‒ катастрофа, бо її мешканців знову було втягнуто зовнішніми силами у громадянський конфлікт, в якому козаки гетьмана Івана Мазепи та кошового Костя Гордієнка стояли проти побратимів під командуванням гетьмана Івана Скоропадського. Гарячі голови та ультрапатріоти тоді цей варіант відкинули. Наслідком стало обрання та затвердження іншого проекту, який по факту повністю вдалося реалізувати лише 7 травня 2016 р. Саме тоді пам’ятник за проектом 2009 р. авторства Миколи та Назара Біликів було урочисто відкрито неподалік Свято-Успенського собору, побудованого в стилі козацького (мазепинського) бароко

Пам’ятник І.Мазепі, 2009‒2016 рр. Полтава. Скульптори М.Білик та Н.Білик.

У питанні чи варто було встановлювати пам’ятник І.Мазепі в Полтаві, знову буду відповідати ствердно: «варто», а от у питанні: чи саме такого пам’ятника там не вистачало? Буду стриманою, бо і з мистецької точки зору до цього пам’ятника є чимало претензій, і з історичної. Свою позицію щодо того, що саме мало бути встановлене в цьому місті, я вже висловила. Мабуть варто було полтавчанам більше поспілкуватись с мешканцями Батурина, де 2015 р., нарешті, було повністю добудовано прекрасну композицію «Гетьмани. Молитва за Україну» (проект 2009 р.) авторства Богдана та Миколи Мазурів. В композиції було представлено не лише Івана Мазепу, але й усіх українських гетьманів, за часів правління яких, Батурин був столицею. Перебуваючи у своїй резиденції, їхнім обов’язком було дбати про всю Україну-Гетьманщину, а отже, й молитися за неї.

Гетьмани. Молитва за Україну, 2009‒2015 рр.). Скульптори Б.Мазур та М.Мазур. Фото Тетяни Кербут.

Загалом для усього часу від 1991 р. до 2016 р. Україні було притаманним встановлення пам’ятників історичним постатям, якими могла похвалитися країна від княжих до теперішніх часів. Безумовно, що частина з них були персонами нон-грата в радянській історії, а українцям частіше були представлені як зрадники, злодії, вороги та розбійники.

Одночасно з появою пам’ятників, які були призначені до увічнення пам’яті про національно значимі постаті та події, було встановлено чимало таких, які мали на меті нагадати мешканцям різних міст та сіл про їхніх славних земляків. Чи не перше місце у переліку таких міст в Україні, посідають Прилуки, де зусиллями місцевих меценатів, зокрема Ю.Коптєва, було встановлено пам’ятник відомому актору радянського М.Яковченко (Фото 16), поетесі Л.Забашті, вченому, музейнику В.Маслову та інші.

Пам’ятник Миколі Яковченку, 2008 р., м.Прилуки. Скульптори В.Чепелик та О.Чепелик

На вулицях, площах, у парках та скверах різних міст України з’явилися пам’ятники князю Малу (Коростень), князю чернігівському Олегу Святославичу (Чернігів), королю Данилу Галицькому (Львів); козакам Антону Головатому (Одеса, фото 17) та Михайлу Ружинському (Каховка), гетьманам Івану Виговському (с.Германівка) та Пилипу Орлику (Київ); вченим та підприємцям, які долучилися до заснування міст чи розвитку їхньої промисловості: О.Полю (м.Дніпро, фото 18) та Джону Джеймсу Юзу (м. Донецьк); спортсменам Сергію Уточкіну (Одеса) та Сергію Бубці (Донецьк), акторам (Марії Заньковецькій (Ніжин), Гнату Юрі (Київ), М.Яковченку (Київ, Прилуки) та ін.), винахідникам (Ігорю Сікорському (Київ), які прославили Україну.

Пам’ятник Антону Головатому, Одеса.                             

Пам'ятник Олександру Полю, Дніпро

Українці та представники численних національних меншин, які від давніх-давен мешкали поруч один з одним, віддали шану видатним діячам польського (пам’ятник Юліушу Словацькому, Київ; Адаму Міцкевичу, Одеса), єврейського (пам’ятник Шалом Алейхему, Київ), вірменського (пам’ятник Сергію Параджанову, Київ) та інших народів, чиї життя та творчість були пов’язані з Україною.

Тісно пов’язаними з цієї категорією пам’ятників, були пам’ятники та об’єкти міської скульптури, присвячені окремим художнім творам («За двома зайцями» («Все по-модньому») Миколи Старицького, «Золоте теля» та «12 стільців» І.Ільфа та Є.Петрова), кіно- та мультиплікаційним фільмам («Їжачку в тумані», 2004, Київ), головним героям цих творів (пам’ятник Проні Прокопівні та Свириду Голохвастову, 1994, Київ), акторам, які найбільше уславилися у передачі тих чи інших образів.

Цікавим феноменом, який пов’язаний із сучасними тенденціями європейського мистецтва, також є поступова відмова від гігантоманії тоталітарних чи авторитарних часів, та поява пам’ятників звичайній, пересічній людині, яка не є «героєм» у безпосередньому розумінні цього слова. Це своєрідні пам’ятники людям, яких ми «не помічаємо». До речі, у польському Вроцлаві існує пам’ятник саме із такою назвою. У нас же є пам’ятник працівникам водоканалу, названому в народі «пам’ятником водопровіднику» (Черкаси), працівнику метрополітену (Харків), дружині моряка (Одеса), бабці, яка торгує насінням (Комсомольськ, фото 21), який повністю повторює ідею пам’ятника бабці, яка торгує насінням на ринку в Мінську (!?) , туристу (Кам’янець-Подільський), пенсіонерці (Київ) та інші.

Пам’ятник дружині моряка, Одеса.

Пам’ятник бабці з насінням, Горішні Плавні                


Пам’ятник торговці насінням, Мінськ.

 

Окремою групою виступають ті пам’ятники, які я радше відношу до жартів скульпторів. Це «пам’ятники їжі». Йдеться радше не про пам’ятники в академічному розумінні цього слова, а про об’єкти міської скульптури. До таких належать символічні пам’ятники свині-годувальниці (Полтава) та бичку-годувальнику (Бердянськ), галушці (Полтава), вареникам (Черкаси), кавуну (Херсон), салу (Суми) та інші. Наявність таких творів, які надають певної родзинки сучасним містам, що шукають своє власне обличчя на мапі країни, приваблюють туристів і милують око місцевим мешканцям, стають причиною формування сучасних міських легенд та байок, скоріше говорить на про добру рису українців ‒ вміння покепкувати з самих себе. Це скоріше позитивна рису національного менталітету, ніж негативна, бо поки ми можемо жартувати над собою, ми можемо критично до себе ставитися, здатні «не залипати» у стані самозакоханості. Інша справа, що безконтрольне встановлення деяких об’єктів міської скульптури іноді не покращує, а відверто псує зовнішній вигляд міст, бо, як відомо, «що занадто, то не здраво».

Повністю відповідаючи європейським традиціям, в українських містах та селах почали встановлювати пам’ятники тваринам. Ці істоти від часів мезоліту супроводжують життя людини, допомагаючи їй, рятуючи її від голоду, від небезпеки, від нудьги. Тому абсолютно не є дивним, що й в Україні, особливо за останні десять років, з’явилося чимало таких об’єктів.

Пам’ятник коту Пантелеймону, 1998 р., Київ. Ск-р. Б.Мазур.

Мабуть однією з останніх і нечисленних категорій пам’ятників слід розглядати пам’ятники минулих часів, які свого часу були знищені, а нині відновлені. Ця група апріорі не може бути багаточисельною, бо багато з колишніх пам’ятників є ідеологічно чужими і не можуть бути відновленими, як, наприклад, пам’ятник Петру Столипіну у Києві. Водночас ми маємо прецеденти, коли такого роду візуальні маркери, таки були відновлені. Найбільш скандальними у цьому сенсі було відновлення пам’ятника Єкатєріні ІІ в Одесі (дуже показовий акт з точки зору стану свідомості місцевого населення та влади міста, бо тут йшлося не лише про «факт з нашої історії») або встановлення пам’ятника Іосіфу Сталіну в Запоріжжі (2010), де також йшлося про жорстоке протистояння носіїв комуністичної ідеології сучасним безідейним хитанням наших політиків.

Прикладом же вдалого проекту відновлення старих пам’ятників можна вважати відбудову Колони Божої Матері в Рівному. Вона була вперше встановлена у 1750 р. під час епідемії чуми, заново реставрована 1856 р. під час епідемії холери, знищена за радянських часів у 1952 р. і, нарешті, відновлена за проектом скульптора В.Стасюка та архітертора Л.Закревського у 2000-х. Треба додати, що сам факт відновлення не змінив призначення пам’ятника ‒ виступати певним оберегом для мешканців міста від усілякої пошесті.

Другим прикладом відновлення пам’ятника іншої доби, який при цьому змінив свій початковий зміст та призначення, є відновлення пам’ятника рівноапостольній княгині Ользі. Нагадаю, що його було встановлено у Києві з ініціативи Російського військово-історичного товариства (1911). Пам’ятник був першим у серії «Історичний шлях», який мав відтворити головні віхи поступу Російської імперії від княжих до імперських часів. Автором проекту пам’ятника був відомий київський скульптор грузинського походження Іван Кавалерідзе. У 1919 р. році фігури княгині, а у 1923 р. ‒ св. Андрія Первознанного та св. Кирила й св. Мефодія, було знято, а на постаменті деякий час перебувало погруддя Т.Шевченка. Потім весь пам’ятник було знищено через ідею створення на колишній Михайлівській площі плац-параду з пам’ятником В.Лєніну по середині. Відновлено пам’ятник було за тим же проектом, але з інших матеріалів, вже за часів Незалежності і урочисто відкрито 25 травня 1996 р. на День Києва (фото 24). Нинішнє призначення цього пам’ятника полягає в увічненні пам’яті про першу жінку-правительку Давньої Русі, яка своїми реформами та виваженою зовнішньою й внутрішньою політикою укріпила державу, гідно презентувала її на міжнародній арені, заклала підстави духовного розвитку. Подібне перекодування змісту пам’ятника не є чимось особливим і часто зустрічається в країнах Європи. Це один з засобів толерантного ставлення до пам’ятників минулих епох.

Пам’ятник княгині Ользі, 1996 р. Київ.

Таким чином, якщо спробувати підбити підсумки, то ми отримаємо таку картину. За 25 років Незалежності Україна здійснила перехід від становища союзної республіки у складі СРСР до самостійного існування, хоча й без чіткого уявлення про подальшу мету та засоби свого існування. Це твердження цілком узгоджується з процесом візуального маркування території суверенної держави. На початковому етапі чітко спостерігалися дві тенденції: 1) вшанування жертв злочинів радянського режиму (жертви Чорнобильської катастрофи, воїни-афганці), з часом ця тенденція збережеться і реалізується через встановлення пам’ятників жертвам Голодомору (1921‒1922, 1932‒1933, 1946‒1947), жертвам Геноциду, жертвам масових репресій; та 2) встановлення замість демонтованих пам’ятників діячам комуністичної партії та радянської влади пам’ятників тим особистостям, які уособлювали собою боротьбу за Незалежність різних поколінь українців, тобто Івану Мазепі, Симону Петлюрі, Степану Бандері. Ця тенденція також зберіглася й донині, хоча зазнала певних змін: 2010-ті роки майже не позначилися на процесі маркування власної території пам’ятниками національним героям, що було обумовлено політикою тодішнього політичного керівництва країни, яке орієнтувалося на Росію та окремі цінності та ідеологеми пізнього радянського періоду. На сучасному етапі до цього переліку додалися імена тих, хто відстоював українську Незалежність та загальнолюдські цінності під час Майдану та Революції гідності ‒ імена «Небесної сотні». Водночас на другому етапі декомунізації, тобто від 2015 р., спостерігається повернення до радянської практики насильницького встановлення пам’ятників чи проведення безглуздих перейменувань без потреби чи доцільності, що викликає цілком виправданий спротив як проукраїнські орієнтованої частини суспільства, так і його ретроградного сегменту.

Пам’ятники, які постали за 25 років, також демонструють вшанування подій та постатей, які були безпосередньо пов’язані з Україною (серед постатей: державні діячі часів визвольних змагань; вчені, викладачі, винахідники й промисловці, спортсмени та діячі культури; серед подій ‒ битви за утримання Незалежності), а також ті, що були пов’язані з Україною, але були представниками інших національностей. Ця практика заслуговує на увагу, особливо, якщо виходити з того, що національна свідомість – це особистий і відповідальний вибір кожної людини, а політична нація ‒ це сукупність людей різних національностей, які відчувають себе громадянами однієї держави, мешканцями однієї країни.

Читайте також: Про забронзовіння Шевченка

Серед тенденцій маркування символічного простору українських міст, спостерігається й визнаний в Європі відхід від гігантоманії та монументальних пам’ятників, притаманних часам розвитку націоналізмів, і перехід до пам’ятників «пересічні людині», які часто виготовляють в натуральний розмір людського тіла, встановлюють посеред вулиць і скверів, вписуючи їх у ландшафт та міське середовище, не вивищуючи над теперішними членами громади. Втома від монументального, ідеологічно забарвленого мистецтва минулих часів, також відбивається у наданні переваги міської спільноти та митців, міській скульптурі, малим формам. Саме в такий спосіб з’являються «пам’ятники» закоханим, студентам, бабусям, тваринам, казковим героям. «Пам’ятники» різноманітним стравам національної кухні, з одного боку, демонструють самоіронію, здатність до жартів над стереотипами, притаманними нашому менталітетові, а з іншого, дійсно демонструють вдячність тим істотам, завдяки яким люди виживали під час голоду. До речі, такі знаки можна було би вважати опосередкованими нагадуванням про непрості часи нашої історії.

Якщо поглянути на візуальне маркування крізь призму політик пам’яті, які притаманні різним часам та державним структурам, громадським організаціям та окремим індивідам, то можна визнати, що це один з найшвидших, найбільш наочніших та найбільш ефективніших засобів впливу на людину, бо воно має як пряму, так і опосередковану дію, впливає як на свідомість, так і на підсвідомість. Головними стратегіями політик пам’яті в сенсі візуального маркування залишаються 1) демонтаж/встановлення пам’ятників, 2) трансформація пам’ятників через часткове збереження/перебудову старих форм і перекодування старих змістів на нові меседжі, які оновлені пам’ятники будуть транслювати соціуму, 3) відмова від монументалізму минулих часів або надання переваги міській скульптурі, малим формам, наближенню творів мистецтва до пересічного споживача. В останньому випадку пересічна людина підсвідомо прагне до тих творів, які транслюють загальнолюдські цінності (життя, кохання, дружба, відданість, взаємодопомога тощо), ніж ідеологеми, які є тимчасовими, нав’язаними по суті і обмеженими по формі.

Отже, 25 років Незалежності, в означеному на початку статті сегменті, позначилися певним поступом, який був визначений і традиціями минулих часів, і викликами сучасності. Україна має як свої здобутки, так і прикрі помилки, еволюціонує, як будь-яка інша країна, відповідно до законів історичного розвитку, але рухається своїм темпом і зберігає свою індивідуальність. Очевидно залишається лише навчитися управляти війнами пам’яті та пам’ятників так, аби їх агресивна форма була замінена більш безпечними дискусійними, які повинні закінчуватися конструктивними компромісами, а не актами вандалізму.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено