Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 липня, 2016

Радянське «бронзування» постаті Тараса Шевченка очима української еміграції

Постать Тараса Григоровича Шевченка має для українців особливе значення. У своєму листі 1892 року Борис Грінченко писав: «Ми певні, що в українській літературі зʼявиться ще багато діячів, рівних Шевченкові талантом, але не буде вже ні одного рівного йому своїм значенням у справі нашого національного відродження; будуть великі письменники, але не буде вже пророків».

Відтак не дивно, що питання про втілення образу відомого художника, поета, письменника та мислителя в творах монументального мистецтва, постало ще життя Кобзаря.

Зокрема відомо, що у 1860 р. знаменитий скульптор, професор Микола Степанович Піменов запропонував Шевченкові виліпити з нього бюст у натуральний розмір. Тарас Григорович згодився і невдовзі зʼявився бюст − єдиний, виконаний з натури самого Шевченка. У 1862 р. вже по смерті Кобзаря було виконано три бюсти: Федором Каменським, Петром Забілою та Яковом Сєряковим. Гіпсове погруддя, виконане останнім, згодом було передано до Державного Російського музею у Санкт-Петербурзі. Ф.Каменський, який був професором Академії мистецтв, особисто знав Т.Шевченка та виконав його посмертну маску, спочатку виставив свою роботу на виставці 1862 р., а потім передав її до меморіальної майстерні Т.Шевченка в Академії мистецтв  До 1911 р. кімната, у якій Т.Шевченко жив, працював останні роки життя та помер, була забута. Перед 50-річчям з дня смерті художника дійсні члени академії В.Беклемішев і В.Мате звернулися до Ради Академії мистецтв з проханням увічнити памʼять свого колеги. 29 листопада 1911 р. було ухвалено рішення: «В ознаменування памʼяті Т.Г.Шевченка поставити в кімнаті, де він помер, його бюст із відповідним написом і встановити меморіальну дошку». Відтак на замовлення Академії мистецтв з оригіналу Ф.Каменського було відлито декілька портретів у бронзі. Один з них потрапив до меморіальної майстерні, де був встановлений поруч з памʼятною дошкою, на якій було зазначено: «Здесь жил и скончался Тарас Григорьевич Шевченко. 25 февраля 1814 – 26 февраля 1861 г.». Інші скульптурні портрети Кобзаря, виконані за взірцем роботи Ф.Каменського, згодом були передані до Третяковської галереї у Москві, Російського музею в Санкт-Петербурзі та Державного музею Т.Шевченка у Києві.

Ф.Каменський. Бюст Т.Шевченка, 1892 р.Майстерня художника у Санкт-Петербурзі, 1911 р.

В Україні перший памʼятник Т.Шевченку був встановлений на Харківшині з приватної ініціативи родини Алчевських. У 1897 р. Олексій Кирилович Алчевський замовив вже згаданому відомому академіку, професору Петербурзької Академії мистецтв В.Беклемішеву, вихідцю з Харкова, погруддя Кобзаря з білого мармуру. Наступного, тобто 1898 р. бюст було встановлено біля садиби( нині Центр громадських зв’язків МВС), відомої діячки-просвітниці, фундаторки Харківської жіночої недільної школи для дорослих − Христини Данилівни Алчевської, що був на вулиці Садово-Куликовській, а нині носить імʼя родини Алчевських. У трактовці В.Беклемішева Т.Г.Шевченко поставав як філософ і борець, готовий до рішучих активних дій. Біля цього погруддя часто збиралася студентська молодь, вихованці недільної школи. Поети-початківці читали там свої вірші, сповнені віри у світле майбутнє народу. На жаль, памʼятник простояв у Харкові недовго. За однією з версій, він був демонтований у 1901 р. напередодні 40-річчя від дня смерті поета, згідно з царським указом, бо був встановлений без офіційного дозволу. За іншою версією погруддя було знято самими Алчевськими. Причина такого рішення крилася у тому, що під час економічної кризи О. К. Алчевський збанкрутів і наклав на себе руки. Родина була змушена продати садибу місцевому купцю Шабельському, який зажадав знищити бюст Кобзаря. Тоді Алчевські забрали його з собою і ще протягом 20-ти років зберігали в родині. У 1932 р. Микола Олексійович Алчевський, викладач юридичного інституту, передав цей бюст до Картинної галереї Т. Г. Шевченка і зараз цей експонат знаходиться у Національному музеї Тараса Шевченка у Києві.

В. Біклемішев. Бюст Т.Шевченка, 1897 р.м.Харків

В Києві спроби встановити пам’ятник Т.Шевченку робилися ще з 1901 р., коли Союз Літераторів звернувся до Міністерства внутрішніх справ, але отримав відмову. З 1904 р. ідею встановлення пам’ятника Кобзареві почали виголошувати та відстоювати земські діячі Полтавщини. Зусилля активістів Києва, Золотоноші та Полтави мали наслідок і у квітні 1908 р. було відкрито збирання коштів на пам’ятник поетові по свій Російській імперії. Тоді ж розпочав роботу Об’єднаний Комітет для спорудження пам’ятника Шевченкові, який спромігся оголосити та провести три міжнародних конкурси на проект цього пам’ятника: 15 травня 1910 р., 15 лютого 1911 р., 21 грудня 1912 р., а також іменного конкурсу, який було розпочато 8 березня 1913 р.( Три міжнародні конкурси дали майже півтори сотні проектів. Серед них були проекти як відомих авторів, так і початківців) В результаті проведення конкурсів за основу був затверджений проект Антоніо Шіортіно. Він був підданий різкій критиці, але інші проекти викликали ще більше зауважень з боку журі конкурсу. У подальшому встановленню пам’ятника у Києві завадили Перша світова війна та революційні події 1917 р.( Поза Києвом на початку ХХ ст. пам’ятники Т.Шевченку були встановлені у с.Седневі на Чернігівщині (гіпсове погруддя на двометровому гранітному підніжжі) ініціатор встановлення був член Комітету Ф.Лизогуб; на курорті у с.Кічкас на Днепрі, в с.Лисиничі на Львівщині; в селах Вовчиці та Надіїв на Станіславщині; в с.Лисичинцях неподалік Збаражу на Тернопільщіні; с.Шешорах біля Косова та інших. Детельніше див. Павловський В. Пам’ятники Шевченку. – Нью-Йорк).

В роки української революції, коли було створено УЦР, заступник її голови В.Винниченко, намагався зрушити з місця питання про спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві. Саме тоді родич Тараса Шевченка ‒ Варфаломій, в листі до Об’єднаного Комітету для спорудження пам’ятника поетові написав, що за нинішніх умов проект авторства А.Шіортіно «не буде вповні задовольняти бажання українського народу».

У 1918 р., за гетьманської влади, міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко також прагнув оживити цю справу. Але сам час не сприяв реалізації будівничих проектів Києві, хоча водночас було встановлено пам’ятник Шевченку роботи Івана Кавалерідзе в Ромнах, а потім пам’ятник його є роботи - в Сумах. 3 листопада 1918 р. було встановлено пам’ятник Шевченкові роботи скульптора С.Волнухіна в Москві, а 29 листопада 1918 р. А.Луначарський відкрив погруддя поетові роботи Яна Тільберга в Петрограді (На підніжжі цього пам’ятника було написано: «Великому украинскому поэту-крестьянину Тарасу Григорьеву Шевченко – 1814-1861 – Великий Русский Народ»)

І.Кавалерідзе. Пам’ятник Т.Шевченку, 1918 р. м. Ромни

Прихід більшовиків в Україну позначився боротьбою з будь-якими виявами української національної свідомості. Водночас вони спромоглися встановити пам’ятник Тарасу Шевченкові, наголошуючи на його соціально-політичному значенні й ігноруючи його роль у національному відродженні.

У 1919 р. сталася «історична подія» - було встановлено гіпсове погруддя Т.Шевченка навпроти входу до Історичного музею на Олександрівській вулиці (нині – вулиці М.Грушевського) обличчям до музею і спиною до вулиці. Автором погруддя був київський скульптор Федір Балавенський. Цей пам’ятник було знищено денікінцями в серпні 1919 р.

Під час другого приходу більшовиків до Києва, вони скинули фігуру княгині Ольги і на її постамент встановили «11 березня 1920 р. величезне гіпсове, - як писав В.Павловський, - дуже модерністично виконанне погруддя Шевченка, роботи професора Української Державної Академії Мистецтв, Бернарда Кратка». Цей пам’ятник кияни досить швидно охрестили «Шевченко на броневику» і простояв він недовго – через два місяці його розтрощили невідомі.

Б.Кратко. Памʼятник Т.Шевченку, 1919 р.м.Київ

Поза Києвом на початку 1920-х рр. відбулося встановлення одразу кількох пам’ятників: у 1923 р. – на могилі Т.Шевченка було встановлено погруддя роботи місцевого майстра-самоука К.Терещенка; у 1926 р. у Жашкові, Березані та Лучанську було встановлено погруддя роботи скульптора Сергія Жука; а протягом 1925-1926 рр. у Золотоноші, Лубнах та Миргороді було встановлено погруддя поета роботи скульптора Ф.Балавенського. Найбільше повезло Полтаві, де у 1925 р. було встановлено пам’ятник поетові, виконаний за проектом Івана Кавалерідзе.

Поразка українських демократичних політичних сил у національно-визвольних змаганнях призвели до того, що в Україні з 1919 р. було встановлено радянську владу й столицею радянської республіки було оголошено місто Харків (грудень 1919 – червень 1934 рр.). Реалізовуючи ленінський план монументальної пропаганди, 30 липня 1918 р. на засіданні РНК під керівництвом А.Луначарського був затверджений «Список осіб, яким запропоновано встановити монументи у м. Москва та інших містах Російської Федеративної Соціалістичної республіки». Остаточний перелік за підписом В.Леніна був опублікований вже 2 серпня 1918 р. на шпальтах газети «Известия ВЦИК». У розділі «Письменники та поети» під номером 16 значився Шевченко. Саме тому досить швидко були встановлені гіпсові погруддя поетові у Петрограді та Москві.

Натомість місцева харківська влада, втілюючи це рішення, лише 2 червня 1929 р. ухвалила постанову про спорудження памʼятника Т.Шевченку. Вже наступного 1930 р. був оголошений перший міжнародний конкурс на спорудження памʼятника. Таких конкурсів протягом 1930−1933 р. загалом було три. Організація і проведення конкурсів проектів і саме спорудження памʼятника у Харкові фактично наклалося з такими ж процесами щодо монумента в Каневі на Чернечій горі, тобто фактично питанням облаштування могили Кобзаря, і з встановленням памʼятника у Києві в «ювілейний» (125-річчя від народження) 1939 р. 22 вересня 1933 р. відкрилась виставка проектів, на якій було представлено 30 робіт провідних майстрів того часу − Ф. Кричевського, С. Меркурова, М. Манізера, І. Кавалерідзе, А. Петрицького та інших.

М.Манізер. Памʼятник Т.Шевченку, 1939 рік. м.Канів, Чернеча гора

На додатковому конкурсі, після доопрацювання, переміг проект скульптора Матвія Манізера та архітектора Йосипа Лангобарда. Закладка та встановлення памʼятника у Харкові вважалося відповідальним замовленням партії, тому хід робіт перебував під особистим контролем секретаря ЦК ВКП(б), першого секретаря Ленінградського обкому партії С.Кірова. Роботи зі спорудження монумента були розпочаті 9 березня1934 р., тобто в день 120-ліття від народження Кобзаря.

Загалом на виготовлення памʼятника пішло 30 тон бронзи та 400 тон лабрадориту. На спорудженні монумента було використано близько 75 вагонів різних будівельних матеріалів, в тому числі 25 вагонів з лабрадоритом. Фігури монумента відливали на ливарнях Ленінграда.

Урочисте відкриття памʼятника відбулося 24 березня 1935 р. і його одразу радянська преса оголосила «всенародним святом». За спогадами очевидців, Харків у той день був «прикрашений прапорами, на вулицях було велелюдно. О 2:30 нарком освіти УРСР В.П. Затонський перерізав стрічку, що стягувала напнуте червоне покривало на монументі. Грянув салют, і великий хор 700-ма голосами виконав Шевченків «Заповіт». Відкриття памʼятника оголосили «значним культурним явищем і осередком Харкова і країни». Не забули також наголосити, що у створенні скульптур, які оточували фігуру Т.Шевченка, скульптору М. Манізеру позували актори харківського театру «Березіль», згодом народні артисти СРСРН. М.Ужвій (образ Катерини), А.М.Бучма (образи гайдамаки та селянина з жорном на плечах), І.О.Марʼяненко (образ, один з найвиразніших, старого нескореного запорожця), О.І.Сердюк (образи молодого хлопчини з косою та кріпака в кайданах), С.В.Коваль (образ дівчини-кріпачки) та інші. Памʼятник Т.Шевченкові започаткував також гігантоманію у пропагандистсько-ідеологічному мистецтві, бо на момент відкриття він був найвищою бронзовою композицією в усьому Радянському Союзі ‒ 16 м завввишки(Фігура Т.Шевченка – 5,5 м, загальна висота монумента – 16,5 м.)

За мить до відкриття пам’ятника Т.Г.Шевченку у Харкові, 24 березня 1935 рік

Єдиним документальним свідченням про мить урочистого відкриття монумента Т.Г.Шевченку в Харкові є панорамне фото художниці й майстра фотографії Дії Олександрівни Гай, якій довелося піти на відвертий ризик при фотографуванні події. По-перше, зйомка здійснювалася потайки, адже в 1930-х роках фотографування будь-яких громадських подій, що відбувалися у Радянському Союзі, заборонялось і суворо каралося. Крім того, фотограф ризикувала і в інший спосіб − робила світлини з вікна четвертого поверху в квартирі незнайомих людей, нашвидкоруч виставляючи експозицію.

М.Манізер. Пам’ятник Т.Г.Шевченку. Сучасний вигляд. м.Харків, 2014 рік

Зрозуміло, що така подія, як встановлення памʼятника Т.Шевченкові, не могла залишитися поза увагою українців, що перебували на той час в еміграції. Еміграційна преса ретельно відслідковувала усі тогочасні політичні, економічні та культурні події в радянській Україні. Тому вже у червні 1935 р. на шпальтах місячника «За незалежність» − бюлетеня Головної управи Українського Центрального Комітету у Польщі, зʼявилася невеличка замітка під назвою «Під червоним чоботом. Профанація українських святощів». Автором її, судячи з криптоніму, був Петро Шкурат відомий еміграційний діяч міжвоєнних часів, який був активним учасником визвольного руху, заступником голови Українського Національного Комітету і на той час − головним редактором часопису «За незалежність». Замітка починалася саркастичною констатацією факту, що «з ініціативи малоросійського генерал-губернатора П.П.Постишева постановлено в Харкові памʼятник Т.Шевченкові»[2]. Далі було зазначено, що радянська преса «широко розголосила» цей факт, як «величезний здобуток радянського уряду», бо мовляв «буржуазна Україна не поставила памʼятника, а уряд пролетаріату довершив велике діло». Шкурат не став давати мистецьку оцінку цьому твору, який, на його думку, виконали «жиди та москалі як глум над святощами», бо Шевченко більш за все «ненавидів підступну і ворожу Москву», а тепер саме ворожа українцям влада наказала встановити йому памʼятник. Ще більше його обурювало те, що памʼятник був встановлений урядом, який «по вандальськи руйнує гордість і славу минулих віків Святу Софію, руйнує Михайлівський монастир, зруйнували и збезчестили дорогі памʼятники на Аскольдовій могилі. Всі могили зрівняні з землею, а памʼятки мистецької та історичної вартості знищили. Все це роблять московські окупанти з метою змінити обличчя українського Києва і знищити памʼятки минулої слави»[3]. У цих словах автора відчувається його біль з приводу наслідків антирелігійної кампанії в Україні, зокрема у Києві, які призвели до знищення багатьох памʼяток архітектури княжих та козацьких часів. Свіжим болем відбивають і його слова про зруйновані могили, що відповідало історичному факту зруйнування братської могили 27 крутянців, учасників бою під Крутами у січні 1918 р., які загинули, захищаючи Київ від більшовицьких військ О.Антонова-Овсєєнка та М.Муравйова.

М.Манізер. Памʼятник Т.Шевченку, 6 березня 1939 р.м.Київ

Подальші рядки повідомлення наповнені ще більшим обуренням та гіркотою з приводу «промивання мізків» українців в такий єзуїтський спосіб. Петро Шкурат зазначав, що «тільки кати, що на їх руках не висохла українська кров, можуть відважитись на таку скажену провокацію. Національна політика Сталіна і його посіпаків осягнула вершка садизму й наруги над українськими святощами. Але жоден злочин не минає безкарно. Настане день кривавої розплати, і зникнуть всі сліди кривавого панування московських окупантів». Зрозуміти підтекст Шкуратових слів про «катів», «садизм» та «наругу» не складно, якщо згадати, що конкурс на проект памʼятника Т.Шевченку відбувався в розпал Голодомору у 1933 р., який радянська влада заперечувала, а еміграційна преса всіляко висвітлювала. Навряд чи в радянський Україні дізналися про зміст цієї замітки. Але ж вона мала іншу мету – поінформувати еміграційні кола та владу європейських країн про те, що насправді відбувалося в радянській Україні і чим це прикривалося.

В.Чепелик. Памʼятник Т.Шевченку, 1992 р. м.Чернігів

Восени того ж року, П.Шкурат повернувся до теми памʼятника Т.Шевченку, аби ще раз продемонструвати показушність та суто пропагандистський сенс цього дійства, який нічого спільного не мав з увічненням реальної памʼяті українців про свого геніального співвітчизника. В номері за вересень – жовтень 1935 р. П.Шкурат подав замітку «Сумна доля памʼятника Шевченку в Харкові». За рядками його опису поставала дійсно сумна та жалюгідна картина справжнього відношення нової влади до українських національних святинь: «…порожнє місце коло памʼятника, на котрому згідно з проектом, могли бути посаджені квіти, призначив харківський совіт на тимчасовий склад будівельних матеріалів. Памʼятник майже до верху завалили цеглою та дошками, які складені так, якби там могли залишитися на постійно. В проходах між матеріалами ховаються безпритульні діти, які засмічують площу просто неможливо. Можна поставити собі питання, чи це не є зумисна політика харківського совіту, який складається у великій більшості з москалів і комуністів?».

В.Небоженко, С.Кантур, П.Бережний. Памʼятник Т.Шевченку, 2007 р. м.Прилуки

На жаль, запитання автора виявилося риторичним та повисло у повітрі. Протягом наступних десятиліть радянська влада продовжувала експлуатувати образ Т.Шевченка для пропаганди постаті поета як «революціонера-борця за права трудящих», як символу «дружби народів» та майже провідника політико-пропагандистських ідей «комуністичної партії та радянського уряду». Це призвело до величезного поширення кількості встановлених памʼятників Кобзареві як в Україні, так і на території радянських республік. Водночас більшість памʼятників Т.Шевченку, які постали поза межами України, були встановлені переважно українськими громадами на власні кошти, або на кошти і за підтримки місцевої влади. На пострадянському просторі «забронзовілий» Т.Шевченко в основному поставав в образі «борця за щастя простого народу» або «поета-революціонера». Не в останню чергу цьому спряв харківський монумент, який з того часу, тобто з 1930-х рр. почали називати «кращим з усіх існуючих памʼятників», причому, очевидно не лише через образ самого поета, але й через низку скульптур та скульптурних композицій, які мали символізувати «нову Україну», якою її собі уявляли більшовики.

І.Гречаник. Памʼятник Тарасу Шевченку, 2008 рік. м.Баку

Поширенню кількості шевченкових скульптур, виконаних у бронзі, граніті, лабрадориті, мармурі та інших матеріалах, сприяло рішення ЮНЕСКО, прийняте у 1964 р. Тоді, на честь 150-ї річниці з дня народження Т.Шевченка з ініціативи України було запропоновано всім державам установити в себе йому памʼятники. На 2007 р. їх нараховувалося понад 1200.

Чи не настав час звільнити образ людини, яка стала символом України, що бореться за своє краще майбутнє, з-під політико-ідеологічних нашарувань минулої, радянської доби, і повернути йому людяність, внутрішній драматизм, справжню велич та значимість для усіх українців, незалежно від їхнього нинішнього місця проживання?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено