Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
17 лютого, 2011

Лівоохоронці

Чи має міністр, який отримує спонсорські подарунки на шестизначну суму й має моральне право засуджувати тих, хто їв ікру на бенкеті, – так, ніби він сам харчується сухою скоринкою?
Матеріал друкованого видання
№ 6 (171)
від 11 лютого, 2011
Луценко досі сидить, і мені це прикро. Не тому, що я вважаю його невинним (у нас провину визначає незалежний суд, хай там як, третя влада, окрема гілка), а тому що утримання в СІЗО колишнього міністра означає прогресуючу суворість норовів у країні – нічим не виправдану, марну й шкідливу для загального клімату. 
Ось менти нібито знову побили журналіста, цього разу в Полтаві. Кореспондента одного з київських телеканалів, кажуть, впіймали на вулиці, привезли до відділку й змушували підписати зізнання, що він украв... трактор. Згодом з’ясувалося, що хлопець жодного стосунку до каналу не має, отже, й із трактором не все зрозуміло, але... Я впіймав себе на тому, що мене не дуже-то цікавило з’ясування істини – я й без того, як і всі, повірив цій досить екзотичній інформації беззастережно. Слухайте, статистика злочинності зашкалює, тож міліціонер мав би автоматично сприйматися кожним законослухняним громадянином як природний захисник, як фактор безпеки, а втім, презумпція винності правоохоронних органів діє автоматично, на підсвідомому рівні. Боронь Боже потрапити їм на очі, тим більше до рук. Може минутися, а може й ні, і тоді вам скажуть, що ви самі впали з лавки в КПЗ... і так вісім разів. Приклади навести?

До речі, я категорично проти будь-яких привілеїв для журналістів у сенсі їхньої недоторканності або якихось додаткових санкцій у разі, якщо вони постраждають. Не лише через те, що журналісти – такі самі громадяни, як і решта співвітчизників (а також іноземців), а й тому, що інциденти з ними швидше стають предметом розголосу й таким чином привертають увагу до проблеми. Коли одного колегу, відомого на всю країну репортера, затримують за те, що він «ліцо кавказкой национальності», а іншого, головного редактора не останнього тижневика, обшукують просто тому, що він не так стояв біля машини, а потім ще брешуть, викручуються... То якщо з ними так, що ж може статися з іншими простими смертними? Правильно, будь-що, й звикни до цієї думки.

Або, скажімо, зовсім «вегетаріанський» випадок. Хлопець-старшокласник, типовий «ботанік», уперше наважився піти до клубу. Довго морально готувався, вдягнув як годиться широкі штани... Близько десятої увірвався патруль, усіх присутніх вишикували біля стіни, попрямували відразу до нього й витягнули з кишені пакетик із травичкою. Знали, де шукати. Батьки кинулися до адвокатів. Дарма! Або штука баксів на стіл, або карна справа. Як ці геть незаможні люди збирали ту тисячу доларів, окрема розповідь. У відділку їм навіть, сказати б, поспівчували: «Нічого не вдієш. Ну не пощастило. Вважайте, що це не ваш день». І ще порадили, щоби наступного разу хлопець вдягнув щось вузьке, а кишені зашив, щоб нічого не підкинули. Тобто визнали, що для них це... ну майже легальний промисел. 

Це те, про що всі ми знаємо. А чого не знаємо!.. А чом би й ні? Чому тим, у «Мерседесах», можна, а цим, у патрульних «Деу», – зась? Якщо міністр отримує спонсорські подарунки на шестизначну суму й має моральне право засуджувати тих, хто їв ікру на бенкеті, – так, ніби він сам харчується сухою скоринкою? Якщо шеф спецслужби за сумісництвом керує телеканалом? Якщо генерали хизуються один перед одним своїми палацами? То чому лейтенант має підставлятися під кулі, спілкуватися з різними покидьками й горіти на роботі? За СРСР хоча б знали: ідеш у міліцію – за рік-два отримаєш квартиру. А тепер? Адже до генерала не всі дослужаться, а жити хочеться зараз... Вони й живуть, і тому, повторюю, навіть у тих випадках, коли правда 
на сто відсотків на боці героїчних правоохоронців, співчуваєш про­­­тилежній стороні, й смак до «Мурки» тут ні до чого.

Я повертаюся до Луценка. Щиро бажаю Юрієві Віталійовичу вийти на волю якомога швидше. Серцю не накажеш, він мені симпатичний, принаймні біль­­ше, ніж нинішній міністр. У нього хоч нормальні людські реакції. Але не можу не пригадати мудрість Глєба Жеглова: «Покарання без вини не буває». Майже два роки – з лютого 2005-го по грудень 2006-го – Луценко очолював МВС, і жоден з експертів, із якими я спілкувався, не міг згадати системних заходів, які перетворили б вітчизняну міліцію на щось більш-менш гуманне. Я розумію, що реформа силових структур – справа не для одного міністра, але навіщо ж було називати себе «термінатором» корупціонерів? Я так само розумію, що його посадило інше відомство, і взагалі не відомство, а конкретні мстиві дріб’язкові функціонери, але відчуття спокути – за безтурботність, за сибаритство, за безвідповідальність політиків і за байдужість громади – не залишає. 

Тож нехай не ображається. Але його наступникам не варто було б так уже хизуватися й демонструвати м’язи. Краще б зробили нормальний ремонт на Лук’янівці. Може, ще самим згодиться.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено