12 березня, 2016

За рибу гроші-7

Ви помічали? Дедалі більше людей у розмові уникають слова «останній». Кажуть «крайній» (як на мене, недолуго за формою і змістом): вочевидь, війна загострила побутові забобони. Я не піддаватимуся спокусі й напишу «наразі остання». Отже, це наразі остання колонка з довжелезного марафону, присвяченого мовному питанню в Україні (див. Тиждень, № 1-2, 4, 6, 7, 9, 10/2016).
Матеріал друкованого видання
№ 11 (435)
від 17 березня, 2016

Коротенько підіб’ю підсумки: мирного співіснування двох мов не спостерігається ані в нас, ані деінде у світі; під тиском інерції багатовікових утисків і сучасного спотвореного медійного квазіринку абсолютна більшість носіїв української мови й надалі зазнає фактичної дискримінації, і цей реальний, хоч і латентний (у сенсі його публічного усвідомлення) конфлікт неминуче вийде на поверхню в несподіваний момент і в несподіваних проявах. Відновлення справедливості й вирішення питання рівня національної безпеки за своїм значенням можливе через дієві, а не декоративні кроки в державній політиці.

Ідеться про низку як законодавчих змін, так і заходів із їх практичного запровадження з метою забезпечити державній мові статус домінуючої (High Language) передусім у публічному просторі, дати змогу україномовним громадянам, наприклад, під час переїзду в російськомовні великі міста (цілком типова ситуація, котра відтворюється десятиліттями) як мінімум не позбуватися в добровільно-примусовому порядку своєї першої мови під тиском середовища. А ще полегшити повернення до забутих мовних практик тим, хто відчуває таке бажання, сприяти вивченню або відновленню української російськомовними громадянами — масово й у межах пішої досяжності. Паралельно розробити механізми задоволення потреб мовних меншин, передусім російської (так-так, російської!), але й інших: кримськотатарської, угорської, болгарської, грецької, єврейської... Я сам усвідомлюю, наскільки ідеалістичний вигляд має дорожня карта, однак інших способів досягнення національної злагоди в цьому делікатному, вельми інтимному буквально для кожного з нас питанні не існує.

Читайте також: За рибу гроші-6

А тепер трохи холодного душу, хоча, здавалося б, куди ще... Припустімо, що всіх квот дотримано, всі норми виконуються, всі неподобства, зокрема у вигляді безперешкодного функціонування ворожого ідеологічного контенту, блокуються.
Стане вам легше?

Механічна заміна одного консерватизму на інший, однієї попси на іншу не врятує ані української культури, ані української мови

Ось, власне, у цей момент неминуче постане критичне й у чомусь неприємне питання: щó саме буде озвучено українською мовою? Які сенси вона передаватиме? Які цінності за її допомогою транслюватимуться? Яка естетика? На сьогодні україномовний шар національної культури сильно заражений бацилою провінційності. Парадокс: ми завдячуємо поколінню, умовно кажучи, «до 1991 року», яке в нелюдських умовах зберегло мову й культуру, проте багато в чому йому це вдалося завдяки своєрідному заляльковуванню, добровільній або примусовій ізоляції від світових культурних процесів. У його стійкості ховається вразливість: несприйняття культурних протягів, які віють ззовні, квазірелігійне ставлення до певних символів, підвищена ригідність.

Читайте також: За рибу гроші-5

Незручно повторюватися всоте, але наполягаю: українська культура як така заряджена на новаторство, проривність, авангард. А частина національного культурного істеблішменту, з точністю до навпаки, консервативна, сором’язлива, ворожа до всього несподіваного. Це його представники цензурують листи Шевченка в повному академічному зібранні творів. Це вони пишуть листи протесту проти присудження національної премії надто, на їхню думку, розкутому «іноземному» професору. Люблять Гончара й не люблять Жадана. Радше готові сприймати без алергії Поплавського, аніж Dakh Daughters.

Я свято поважаю вибір моїх співвітчизників, які захоплюються Іво Бобулом, Павлом Зібровим і подружжям Білоножків, але, всупереч Вольтеру, не готовий віддати за нього життя. Будьмо вже зовсім відверті: масована івобобулізація країни нічим не краща за тотальну філіпокіркоровізацію. Механічна заміна одного консерватизму на інший, однієї попси на іншу не врятує ані української культури, ані української мови.

Читайте також: За рибу гроші-4

Тож потрібне щось дієвіше за квотування, позитивніше за «чорні списки», креативніше за адміністрування. На щастя, за останні чверть століття виросло ціле покоління гуманітаріїв, що занурене в сучасні контексти й комунікує зі світом без проміжної станції у вигляді російської мови. Якщо «покоління Могилянки» візьме гору над «поколінням культпросвітучилища», українська мова неодмінно й неминуче продемонструє свою конкурентоспроможність. Звісно, коли їй будуть забезпечені справедливі умови змагання. Усе залежить від нас. Не від Москви, не від Брюсселя, не від Вашингтона. Від нас. Від нас.