Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 березня

День Гніву, що змінив все

9 березня 2001 року, без перебільшення, змінило перебіг історії країни

Що середньостатистичний українець пам’ятає про дату 9 березня 2001 року? Скоріш за все – нічого. Хіба хтось, хто тоді читав газети, може й згадає – це ж тоді якісь дурники під адміністрацією президента з «ментами» побилися. Насправді, 9 березня 2016 року виповнюється 15 років з моменту, який реально змінив політичну історію країни – фактично, кривавого розгону першого українського Майдану. Хай цей український День гніву тоді не досяг своєї мети, але показав, що українське суспільство – це не Росія, й владі здаватися на поталу не буде. Саме відтоді слід відраховувати початок боротьби активної частини українського суспільства за свої права. Саме в той день стало зрозуміло, що Україна таки має шанси вирватися з тенет пострадянського болота. Саме з 09.03.2001 слід виводити всі наступні буремні події, що сталися в країні – з одного боку, два майдани, формування українського патріотичного руху, що вилився, зрештою, в добровольчий й болючий процес змін, в якому ми знаходимося й досі. А з іншого – багаторічні репресії проти громадських активістів з боку влади та апофеоз цього – події 18-20 лютого 2014 року, коли режим остаточно втратив будь-яку людську подобу.

Читайте також: Аргумент відчаю

Коротко нагадаю канву подій. Після публікації у Верховній Раді в листопаді 2000 року так званих «плівок Мельниченка», які доводили, що до смерті журналіста Георгія Гонгадзе мав стосунок тодішній президент Леонід Кучма та його найближче оточення, розпочалася перша в історії країни безстрокова акція протесту «Україна без Кучми». Вона тривала аж до березня 2001, коли намети мітингувальників на Хрещатику були знесені. Наближалося 9 березня – день народження Кобзаря, і тодішня опозиція вирішила не допустити покладення квітів Кучмою. Мовляв, не личить вбивці та зраднику приходити до майже сакрального для патріотичних сил місця.

Перші сутички між міліцією та мітингувальниками відбулися тоді, коли другий президент таки приїхав в парк Шевченка. Декількох протестувальників, що намагалися завадити гаранту пройти до монумента, арештували, решту добряче відгамселили та відтіснили в бік вулиці Володимирської. Але активісти не кинули своїх напризволяще, прийшли під міністерство внутрішніх справ на вулиці Богомольця та змусили їх відпустити.

Однак основні події відбулися близько 15.00, коли колона проходила повз Банкову. Де вже у повному обладунку чекали бійці того самого «Беркуту». Досі достеменно невідомо, чи самі патріоти з УНА-УНСО, чи міліцейські провокатори почали намагатися прорватися до будинку АП. Як би там не було, почалися сутички, які тривали близько 30 хвилин. Все це дуже нагадує події 1 грудня 2013 року, з тією різницею, що «Беркуту» не дали команду на атаку. Зрештою, мітингувальники, так і не прорвавши стрій спецпризначенців, відступили.  На 17.00 в Будинку вчителя був призначений установчий з’їзд об’єднання «За правду», яке мало об’єднати учасників «України без Кучми».

Але режим Кучми був дуже наляканий тим, що громадяни вперше не мовчки терпіли побиття та наругу з боку правоохоронних органів, як під час спроби поховання патріарха Володимира 1995-го року на Софійській площі чи під час побиття шахтарів «Беркутом» 1998-го року в Луганську, а самі спробували перейти в наступ. Та ще й на що – прямо на святу святих, адміністрацію президента, уособлення влади в усій її, на той момент, ще повністю радянській непорушності. Тому міністр внутрішній справ Юрій Кравченко, який вже розумів, що його дні на посту голови МВС закінчуються, вирішив діяти без оглядки й якомога жорсткіше.

Міліція вчинила погром в офісі УНА-УНСО, заарештувавши всіх, кого знайшла, наприклад, майбутнього народного депутата Андрія Шкіля, якому прийшлося рік потім відсидіти в тюрмі. Потім біля залізничного вокзалу та в центрі була влаштована справжнісінька облава на всіх, хто мав символіку «України без Кучми», українську символіку або просто розмовляв українською. Тоді було заарештовано понад 300 осіб. Майже всі вони були піддані звірячому побиттю в райвідділках, особливо «менти» тоді відмітилися в, що символічно, Московському райвідділку (майбутньому Голосіївському).

Більшість згодом випустили, але 19 пішло по так званій справі «9 березня». Так в Україні знову, вперше з часів СРСР, з’явилися політичні в’язні. Згодом, 25 грудня 2002 року всі вони були засуджені на 2-5 років ув’язнення. Відсутність доказів та явна політичне забарвлення справ, зрозуміло, «феміду» не турбували. Прямим терором владі вдалося на деякий час притлумити протестну активність. Однак досить скоро ображений на Кучму за звільнення з посади прем’єр-міністра Віктор Ющенко, у союзі соціалістом Олександром Морозом та комуністом Симоненком (історія – смішна штука, еге ж) розпочне нову акцію протесту «Повстань, Україна». А ще за 2 роки відбудеться перший Майдан, й Кучма втратить владу. Але так і не понесе покарання за свої злочини.

Найгірше, що за ці 15 років так і не відбулася реабілітація та нормальний перегляд справ цих жертв Дня гніву. Кілька людей з числа засуджених по справі «9 березня» вже померли, багато з них залишилися інвалідами після катувань та побоїв в райвідділках міліції та СБУ. В часи Ющенка єдине, на що спромоглася влада – це трохи переглянути рішення суду від 2002 року в бік пом’якшення строків покарань. Зате наприкінці вже 2015 року в’язні 9 березня виграли справу в Європейському суді проти України – офіційно визнано, що їх права було порушено.

Читайте також: Білий шум

Однак закінчити хочеться не на сумній ноті. 9 березня 2001 року, не дивлячись на позірну хаотичність подій та поразку опозиціонерів, стало дуже важливим сигналом для всіх – й для суспільства, й для влади. Багато в чому через те, що влада впевнилася в готовності людей реально битися за свої ідеали, Перший Майдан 2004-го року виявився безкровним, а Кучма так і не ризикнув застосувати силу. Саме з цього дня розпочався занепад режиму другого президента. Саме в той день багато патріотів зрозуміли, що боротися можна і треба. Чимало сучасних політиків вийшли з тих подій, хай і не завжди зберігши обличчя – наприклад, Юрій Луценко, Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов тощо.

За останні два роки монолітність олігархічного режиму, що виник зі спайки між пострадянською номенклатурою та криміналітетом, трохи похитнулася. Це режим, який створив саме Леонід Кучма. В 15-ту річницю подій 9 березня 2001 року можна сказати, що процес боротьби за європейську за духом Україну проти пост-совкового болота триває й досі. Тому не варто забувати тих, хто його розпочав.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено