Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 лютого

За що ми любимо Умберто Еко

2016-й виправдовує всі прикмети, пов’язані з високосним роком. За перші неповні два місяці ми втратили Мішеля Турньє, Харпер Лі і ось, 19 лютого, ще й Умберто Еко. Здається, ніби йде ціле покоління авторів, і йде разом, аби не було нудно «там».

Проте якщо Мішеля Турньє читають і знають насамперед прихильники французької філософської прози, Харпер Лі для багатьох лишилася автором однієї (хоч і геніальної) книжки, то Умберто Еко – герой народний, наче середньовічний Тіль Уленшпігель. То чому ж саме він, син простого алессандрійського бухгалтера?

По-перше, Умберто Еко – блискучий оповідач. Для того, аби читати його романи, не треба знати щось про середньовічну Італію, любити Борхеса або бути мистецтвознавцем. Еко пише зрозуміло й прозоро, на відміну від багатьох сучасних інтелектуалів, які вважають, що оригінальної філософської ідеї досить, аби зацікавити читача. Не досить. Захопливий сюжет важить не менше, ніж вишукані алюзії на трактати Августина Блаженного і Тому Аквінського, а може, й більше. Ось чому літературний оглядач австралійського видання «The Age» Джейн Салліван назвала «Маятник Фуко» «Кодом да Вінчі» для мислячої людини.

По-друге, Умберто Еко звертається до всіх читачів. «Ім’я троянди», «Маятник Фуко», «Бавдоліно», «Празький цвинтар» – наче гаряча піца (яку, до речі, дуже любив Еко): кожен знайде у ній щось собі до смаку. Еко – переконаний антисноб й анти-Джойс, від нього ніколи не можна було почути: «мої книжки – лише для інтелектуалів» і «це гумористичний роман, ви нічого не зрозуміли» (саме так Джойс казав про «Улісса»). А своїм вагомим досягненням Еко вважав те, що «Ім’я троянди» читають на пляжі. Ось чому, коли у «Маятнику Фуко» поруч із фразою-ключем до програми «Тамплієри всюди на місці» інший персонаж пропонує «Мінні – наречена Міккі-Мауса», вже не дивуєшся, а лише радісно впізнаєш стиль талановитого італійця.

Еко – по-справжньому «народний письменник»: роман «Ім’я троянди» не лише став загальноєвропейським бестселером, а й десять років поспіль був на першому місці «Гарячої двадцятки тижня» (найкращих книжок Італії, на думку самих італійців). Двадцяте місце італійці, що цікаво, віддали Данте Аліг’єрі – іншому літературному революціонеру, який використав для своєї комедії volgare illustre, тобто «освічену народну мову». Еко і Данте пов’язують, незважаючи на сім століть різниці, досить цікаві стосунки. До прикладу Данте Еко звертається у більшості своїх теоретичних праць: і якщо у «Картонках Мінерви» він називає свого літературного батька «апологетом мізогінії», то у численних інтерв’ю зізнається, що автор «Божественної комедії» – його улюблений письменник. Отже, Еко не перетворює постать свого кумира на ікону, але водночас не намагається його по-гарольдблумівськи знищити як конкурента з попередньої епохи. Цікаво, що перед смертю Еко встиг закінчити, відредагувати і віддати у видавництво La nave di Teseo повний текст нової книги «Pape Satan aleppe». У назві письменник процитував рядки «Божественної комедії», якими починається сьома пісня частини «Пекло». Існують різні версії трактування і перекладу цієї фрази, проте більшість сучасних літературознавців вважають, що Данте мав на увазі заклинання сатани, яке у «Божественної комедії» звучить з вуст Плутона – охоронця четвертого кола пекла. Можливо, таким чином Еко передавав останній привіт своєму середньовічному колезі.

Читайте також: Чи прийде імператор з Півночі? Політика письма Умберто Еко

Кожен, хто читав хоча б один твір або есей Еко, знає що він – доглибно іронічний автор, а це не може не приваблювати. Навіть вбиваючи героїв, Еко робить це не епічно, як Дюма-батько, а з гумором. Тільки у його романах персонаж гине тому, що з’їдає книжку (ще й не будь-яку, а трактат Аристотеля про комедію!), Христос може сміятися, а «торгівля мріями» – це бізнес.

Проте не іронією однією, адже Еко – ще й один із найбільш інтертекстуальних авторів сучасності. В одному творі можуть бути алюзії на Борхеса, Оккама, Ансельма Кентерберійського, Аристотеля, Августина Блаженного і Шерлока Холмса. І жодне з прихованих або очевидних покликань не існує у вакуумі, а грає на користь сюжетів його «семіотичних трилерів». Водночас Еко неможливо звинуватити в інтертекстуальному снобізмі, який де-не-де виринає у художніх творах, наприклад, Юлії Крістевої.

Умберто Еко уважний до деталей. Більшість книжок про середньовіччя, на жаль, нагадують кадр із фільму «Гладіатор», де на руці Максимуса раптом помічаєш годинник, і одразу згадуєш, що це не Максимус, а Рассел Кроу у пластмасових обладунках на тлі оплаченої масовки. У «Нотатках на полях “Імені троянди”» автор зізнавався, що для нього було важливо все: від раціону бенедиктинських та францисканських ченців у XIV столітті до того, які книжки могли бути в монастирській бібліотеці того часу. Тому коли Еко впевнено заявляє: «Я знаю, як на іскри дивився середньовічний чернець», – ми йому віримо. Якщо сюжети Еко – це втілене авторське свавілля, то декорації – непоганий приклад «історії повсякдення» у дусі Фернана Броделя. Ентоні Берджесс зазначав: «Люди читають Артура Хейлі, щоб зрозуміти, як живе аеропорт. Якщо ви прочитаєте цю книгу («Ім’я троянди» – Б.Р.), у вас не лишиться жодного нерозуміння щодо того, як функціонує монастир XIV століття».

Крім того, Умберто Еко – блискучий есеїст. Його нариси читати не менш цікаво, ніж романи, а «Нотатки на полях “Імені троянди”» можна назвати зразковим прикладом авторського коментаря, що не втомлює і не нав’язує єдиний можливий варіант прочитання роману. У своїх есеях Еко пише насамперед про себе. Про свою сім’ю, про пошук сюжетів, про труднощі письма і власне дитинство. Така невимушена щирість перетворює плаский портрет автора на обкладинці на об’ємного, живого, життєрадісного співрозмовника. І за деякий час нам починає здаватися, що Еко – наш давній знайомий, а, можливо, навіть друг.

Водночас теоретичні праці Еко – приклад якісного академічного літературознавства. «Семіотика та філософія мови», «Межі тлумачення», «Роль читача: Відкриття у семіотиці текстів» – це, напевне, найґрунтовніші дослідження внутрішніх текстуальних структур і того, як вони «працюють» на користь автора. Часом видається, ніби художні твори Еко – це лише ілюстрація та доказ того, що італійський теоретик літератури знається на тому, про що пише у своїх академічних працях.

Еко дає нам універсальний рецепт, як написати роман. Якщо уважно прочитати «Нотатки на полях “Імені троянди”», «Шість прогулянок літературним лісом», «Про літературу» та «З бібліотеки» можна скласти план-схему, як створити роман рівня, якщо не нобелівки, то принаймні премії «Книжка року ВВС».

Читайте також: Інша Росія

Умберто Еко є автором невеликої праці «Як написати дипломну роботу» – найдотепнішого посібника для студентів будь-якої спеціальності, що не знають, з чого почати і як закінчити свій диплом. Автор дає читачам десятки слушних і смішних порад: «Не заявляйте, що поетична стихія “стукає у ваше серце” і ви не в змозі підкоритися обмеженням пласкої, ницої мови науки. Ви поет? Не закінчуйте інститут», «Адже, якби ви писали диплом про Боттічеллі, ви б його не малювали? [...] Мова диплома має бути метамовою, тобто такою, що описує інші мови. Наприклад, психіатр, описуючи творчість психічно хворих, не висловлюється, як божевільний», «Частіше робіть абзаци. Робіть їх, коли змінюється тема, коли вимагає ритм, і взагалі що частіше, то краще», «Диплом, як свиняча туша, не дає відходів».

Нечасто згадують про те, що Еко, гравець на ниві розумних дорослих історій, ще й непоганий дитячий автор. Книжку «Три оповідки» письменник склав ще у 90-х, а надрукував у Мілані у 2004 році. Три історії – про «сумних атомів» у бомбі, шестирукого інопланетянина і ґномів з планети Ґну – мають виразне антимілітаристське й антиколоніальне забарвлення. Не гірше за Стругацьких Еко пояснює, чому нести цивілізацію на інші планети – погана ідея, а війна існуватиме вічно. Окремої уваги варті абстракціоністські ілюстрації художника Евдженіо Кармі, з яким співпрацював Еко. Малюнки Кармі – не типові для дитячих видань реалістичні зображення, а геометричні колажі у дусі дада, незвичні, проте достатньо виразні, аби їх зрозуміла дитина.

Нарешті, Умберто Еко – цікава медіафігура. Поки Селінджер ховався за високими стінами, а Пінчон відмовлявся фотографуватися, Еко жваво роздавав інтерв’ю, читав лекції по всьому світу і співпрацював з журналом «Il Verri». Така публічність цілком відповідає ренесансному гуманізму італійця, адже, на думку письменника, література має не лише розважати, а й виховувати.

2016-й буде першим роком (майже) без Умберто Еко. Проте автор «Імені троянди» навчив нас, що кінця історії не існує – як на рівні епохи, так і для окремої людини. Ось чому вже у травні світ побачить нова збірка есеїв Еко, а хороші книжки, як відомо, живуть значно довше за своїх авторів.

Матеріал надано редакцією litakcent.com



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено