Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 лютого

Повернення степу

Новоросії більше не буде. Ніколи. Хіба що в еротичних снах божевільних кремлівських підстилок. Усе брехливе, вигадане, штучно зліплене з метою наживи рано чи пізно вмирає. А ми будемо. Бо ми були тут завжди. Відколи ми взагалі були. І хай нас називали, як кому заманеться: скіфами, сарматами, трипільцями, гунами, русами, рутенами. Хай нас винищували, завойовували, розділювали й перейменовували, використовували як гарматне м’ясо чи виморювали голодом,усе це нині вже не має жодного значення. Ми повернулися.
Матеріал друкованого видання
№ 5 (429)
від 4 лютого

Українці такі. Ми маємо звичку повертатися і відбирати своє, навіть за багато сотень років. Ми занадто жадібні, щоб роздавати те, що нам належить, якимось зайдам. Чекатимемо того моменту дуже довго, витримуючи, витерплюючи, виплакуючи й навіть відхаркуючи кров’ю. Але обов’язково дочекаємось, а потім нехай ніхто не ображається. Бо ми собі на умі, бо знаємо, що світ мусить бути збудований саме так, як нам подобається, не інакше. З хлібом, салом, тиночками, глиняними горшками на них, побіленими хатками, калиною, вишиванками, рушниками, образами на покутті…

З диким степом ми були на «ти» задовго до Єкатєріни ІІ, яка нібито щось там колонізувала й заснувала. Ми колонізували його постійно. Коли вперше, ніхто не пам’ятає, та й не треба. Наша волелюбність якраз зачалася з того вільного степу, де дихати можна на повні груди й де з кожного байраку варто очікувати що завгодно. Полювати в степу — не лапті плести, жити в ньому і з ним — не дупла бджолині потрошити. Було багато чого. Але в морі Чорному ми споконвіку любили лапати рибу, мити в ньому ноги й розтинати його темні хвилі на своїх човниках. Хай там як його називали: Понтом Аксінським чи Понтом Евксинським, Понтійським чи Понетським, Скіфським чи Руським, воно завжди було нашим. І ми завжди мешкали на його берегах, хай навіть маленькими, дуже дрібними осередками.

Може, не завжди той дикий степ і море вписувалися в державні межі на численних мапах усеможливих завойовників, але то не наша справа. Бо яка за великим рахунком різниця, впишуть тебе чи ні, коли ти є. Це вже сьогодні такі дурниці мають значення, світ змінився. Щоб відкрити рахунок у банку, ти мусиш ідентифікуватися, але і ми змінились, і запити наші зросли. Нам більше не цікаво й не хочеться просто якось бути…
І можливо, якби декому не припекло витягнути на світ стару імперську байку про Новоросію й занадто впхати свій ніс у чужі справи, все тяглося б ще дуже довго. Але маємо те, що маємо. Войовничий степовий дух прокинувся в українцях, і тепер нас не зупинить ніщо, доки не стане по-нашому. Тим більше якісь там домовленості.

Усе лишень починається насправді. Ще багато чого доведеться переосмислити, вивчити й зрозуміти. Дуже багато роботи накопичилось, яку конче треба переробити. Але процес уже запущено, рубікон перейдено, люди Півдня, хай там якими вони були до того, змінилися до невпізнання. Адже це вони перші кинулися на межу з Кримом зупиняти повзучу заразу, вони не дали влаштувати у своїх містечках та селах божевілля під грифом «русская вєсна» і вони нині годують та вдягають своїх оборонців.

Читайте також: Олександр Сєнкевич: «Немає любові до Росії. Є проблеми з економікою»

Гени мають значення, хоч ти трісни. Хоч би скільки мили мізки «русскім міром», великими сталінами й дуже великими єкатєрінами, ворог зупинився там, де йому не було що робити. Його зупинили українські прізвища, українські міста й села. Він не мав жодних шансів ані на Херсонщині, ані на Миколаївщині, ані на Одещині, бо там йому немає чого робити. Там живуть українці. Навіть на Донбасі він обламав собі зуби. Ось приблизні цифри кількості українців Півдня згідно з переписами за століття. Чому приблизні? Бо через часту зміну адміністративних меж можуть вкрастися несуттєві неточності, які не впливають загалом на картинку. Станом на 1897 рік на Півдні України проживало близько 76% українців, на 1926-й — 70%. Навіть після Голодомору, коли, здавалося, виморили все живе, статистика фіксувала вражаючі цифри, що свідчили про небувалу стійкість і живучість українців: 65% на 1939 рік. Нині картинка, попри всю нахабну совєтизацію, анітрохи не гірша, навіть краща. Згідно з переписом 2001-го українців у Миколаївській області проживало 81,91%, в Одеській — 62,8%, Херсонській — 82%, Запорізькій — 70,8%. Ось, власне, і відповідь на запитання, чому в них не склалося, а в нас усе буде добре.

Тиждень вирішив звернути свій погляд туди, на Південь, не лише з цікавості. Від того, чим нині живе Степова Еллада, як назвав свою малу батьківщину Євген Маланюк, як вона змінилася, а вона дуже змінилася й далі змінюється, безумовно, залежатиме, яким край стане в майбутньому. А це дуже важливо. Нині його мешканці переживають не найкращі часи, але моменти пошуку ідентичності ніколи не бувають легкими, проте вони дуже цікаві. Врешті, Південь трохи задовго спав, але така вже його вдача. Зате нині нарешті прокинувся, і дороги назад уже немає…



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено