Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 січня

Як позбутися «разрухи в головах»?

Досвід доведення будь-якої доброї справи до цілковитого абсурду в нас, звичайно, великий. Ось і з декомунізацією почалося щось веселе: шампанське «Советское» перейменували на «Советовское», газету «Комсомольская правда в Украине» на «КП в Украине» — і все, ніхто тепер не причепиться до виробників вина й газетярів, вони «декомунізувалися». Дєдушка Лєнін прокоментував би це так: «…формально все правильно, а по существу издевательство!». І мав би рацію.
Матеріал друкованого видання
№ 3 (427)
від 21 січня


Але я все-таки не про казуси. А про те, що насправді декомунізація зовсім не зводиться до перейменувань. І в цьому легко переконатись, ідучи «від протилежного»: а що ж воно таке комунізація?
Абсолютно чітку відповідь на це питання дає «Маніфест Комуністичної партії» Карла Маркса і Фрідріха Енґельса (1848): «…комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». І хоч автори й уточнювали, що вони мають на увазі не всяку власність, а лише буржуазну, докорінно це справи не змінює. Почуття власника в громадян СРСР винищувалося, як виноградники в часи Ґорбачова й Ліґачова (не забули?).
Тепер його треба повертати. Це перший і найголовніший пункт, коли йдеться про процеси декомунізації. Адже що більше в країні
людей із почуттям власника, то дужчий середній клас. А сильний середній клас є не тільки важливим чинником зростання економіки, а й
гарантом свободи в суспільстві (одне з підтверджень — Майдан).
Другий момент: сподівання комуністів, що єдиним справедливим розподільником у країні стане держава, призвело до масового поширення психології патерналізму. Патерналізм — частина нашого радянського спадку, неодмінна риса сов­ка. Альтернативою такому спадкові є ініціативність громадян, їхня відповідальність за себе, родину, країну.

роздержавлення людини — це забезпечення прав громадян, створення умов для максимальної реалізації особистості

Третє випливає з другого: декомунізація передбачає розвиток громадянського суспільства, його інститутів. Це фундамент демократії, системи свобод; це запобіжник проти тоталітаризму, зокрема в його комуністичній версії.
Четверте: декомунізація немислима без розвиненої правосвідомості громадян, зміцнення правових засад функціонування держави, забезпечення рівності всіх перед законом. Кожний прожитий нами день показує, у якому жахливому болоті правового нігілізму ми застрягли. Дійшло до того, що органи, які мали б бути правоохоронними, стали частиною величезного корупційного механізму! А все починалося з ігнорування правової держави як такої: правова держава, казали більшовики, то буржуазний інститут. У нас буде нова, соціалістична законність! А соціалістична законність виявилася повним беззаконням.
П’ятий пункт уявної програми декомунізації я сформулював би так: роздержавлення людини. Бо ж хіба комунізм не насаджував культу колективу, уніфікації людей, зневаги до маленького людського «Я»? Про це написано чимало антиутопій. Зрештою, недарма ж і Василь Симоненко в часи «відлиги» допитувавсь у «маленької людини», пристрасно наголошуючи на неповторності кожного «Я»:
    Ти знаєш, що ти — людина?
    Ти знаєш про це чи ні?
    Усмішка твоя — єдина,
    Мука твоя — єдина,
    Очі твої — одні.
Отож, роздержавлення людини — це забезпечення прав громадян, створення умов для максимальної реалізації особистості.
Шосте: у наших обставинах, із нашою драматичною історією декомунізація неминуче означає і дерусифікацію. Адже більшовизм (комунізм) насправді був лише версією «русского міра». Імперія, яку створювали Лєнін і Сталін, хоч і була червоною, проте все одно залишалася Російською імперією (недарма в усьому світі СРСР називали просто «Росією»).
І, нарешті, пункт сьомий. У ньому має ітися про деміфологізацію українського минулого. Річ у тім, що над нами все ще витає тінь «Короткого курсу історії ВКП(б)». Принаймні живемо ми в оточенні символів і знаків, запозичених із нього. Ось ці рядки, наприклад, я пишу в будинку, що стоїть на вулиці 50-річчя Жовтня. А це одна з центральних магістралей міста Кіровограда!
Назви, як відомо, не є «чистою» топонімікою. Назвами «мітять» територію, адже мають символічне навантаження. Назвіть Кіровоград «Єлисаветградом» — і на карті «русского міра» з’явиться ще одна точка: ну ось, скажуть нам, хай живе «Новоросія»!
Упорядкування власної історичної пам’яті (яка є основою української ідентичності, оскільки саме в її глибинах криється відповідь на запитання «Хто ми? Чиїх батьків?»), поширення історичних знань, вільних від рецидивів комуністичної пропаганди/міфології, — річ корисна й дуже-дуже бажана. Адже відомо, з чого починаються всі біди: з «разрухи в головах».



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено