Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 січня

Як я ходив на допит

Більше ніж півтора роки тривають розслідування злочинів, скоєних під час Революції гідності. Суспільство обурюється повільними темпами проваджень, киваючи головою на швидкі суди над активістами. Після ж звітів прокуратури лишається хіба що легка печія. То загиблих переплутають, то вже відому інформацію озвучать як нову.

Суспільство потиху втрачає інтерес і переключається на більш нагальні теми, які конче потребують уваги. Хіба що хтось часом може написати гнівне повідомлення у соцмережах на широкий загал і на цьому обмежитись, повернувшись до власних справ. Коли ж сам потрапляєш на допит, то, виявляється, пригадати деталі тих подій доволі проблематично. Ти заплющуєш очі, напружуєш пам’ять, але спогади випадають з мозку, перетворюючись на звичайні кольорові плями. І от, здавалося, дні, які ти маєш пам’ятати чітко до найменших дрібниць, затираються у голові. Слідчий уважно дивиться на тебе, очікуючи відповіді, а ти лише підводиш очі до стелі, відказуючи два слова: не пам’ятаю, не можу пригадати. Чоловік навпроти з легким сумом дивиться на тебе і ставить наступну серію питань. А ти вчергове намагаєшся вичавити і себе бодай один зрозумілий і яскравий образ, щоб хоч якось допомогти у відновленні лютневих подій.

Йдемо вузькими коридорами повз ряди однакових дверей. Майже по обіді, тож маємо час на законну перерву.

  • Важке провадження. У нас сотні потерпілих, ще більше свідків. І знаєш, що найбільше його гальмує? Не обсяг, не кількість фігурантів: ми можемо всіх допитати доволі швидко. Проблема із системою. Скажімо, щоб провести експертизу, нам треба оригінали медичних довідок. Щоб їх отримати – потрібен місяць. І ще десь два місяці маємо очікувати на її результати, – слідчий емоційно розповідає про робочі будні.

Каже, іноді проблем додають і самі потерпілі, які після кількох візитів до слідчої групи перестають приходити за викликами на експертизи та слідчі експерименти.

Читайте також: Справи Майдану: чому все так повільно

  • Це вже не кажучи про запити. Скажімо, щоб отримати дані про особовий склад того чи іншого підрозділу «Беркуту», довелося пройти через бюрократію ГПУ. Нам більше місяця готували відписку про те, що не можуть надати таку інформацію, оскільки у неї «великі обсяги». Коли ж ми згодом підготували повторний запит – отримали повністю ідентичну відповідь, слово в слово, – слідчий спускається сходами на вулицю, ми ж прямуємо на допит до кабінету.

У просторій світлій кімнаті стоїть чотири столи зі стосами паперу. Шафи попід стінами забиті аналогічним багажем. За кожним столом – слідчий. Вони час від часу щось шукають у розпухлих папках. На стіні – графік судових засідань по беркутівцях і високопосадовцях. Подекуди вже покреслений. Тут же, між вікнами – велика мапа урядового кварталу. У такій атмосфері і починається тригодинний допит щодо вуличних боїв на Грушевського наприкінці лютого 2014-го.

Якби людина з вулиці мала змогу побачити кількість зібраних слідчими матеріалів – вона була б дещо шокована. Без перебільшення – під такою купою целюлози можна поховати всю слідчу групу, яка намагається розібратися у подіях дворічної давнини. І попри такі об’єми, слідчим досі подеколи не вистачає якісного фактажу. Здебільшого – фото та відео, за якими можна було б ідентифікувати потерпілих та силовиків, які брали участь у сутичках в урядовому кварталі.

  • А можете показати фото, де з-за спин міліціонерів кидали гранату чи петарду? А потім у напрямку вибуху побігли «беркутівці», так? А де саме це було? Що вони робили – ви не бачили? – перепитує слідчий.

Допомагає велика карта. Попри зрадливу пам’ять, вона таки дає змогу розібратися із локаціями, на яких відбувалися бої. Чіпляючись за назви вулиць і провулків, мов з болота, починають виринати картинки: от біля пам’ятника протестувальники кидають бруківку, от натовп чимдуж тікає від лавини людей у сірому камуфляжі, яка накочується на протестувальників, лишаючи по собі побитих. Тут же знаходимо старі репортажі, з яких витягаємо потрібні зображення і додаємо до протоколу допиту. Приписуємо пояснення. Чоловік напівоком дивлячись на монітор швидко стукотить по клавіатурі, занотовуючи.

Читайте також: Справа Зінченка-Аброськіна: допити тривають

Як не дивно, говоримо не лише про події, що безпосередньо стосуються інформації, передаваної слідству, але і загалом щодо подій кінця лютого. Про дії силовиків: ВВшників і «Беркут», про Антимайдан і побитих активістів, про потрощену техніку журналістів, петарди із цвяхами, які жбурляли 18 лютого з-за спин міліціонерів. Про поранених, яких заносили до Верховної Ради. Лишень імена людей згадати важко. Через два роки вже не пригадати: чи то поряд із тобою стояв депутат, чи то активіст, чи то колеги. Врешті, добираємося до опізнання загиблих. Слідчий викладає фототаблицю на столі і просить порівняти із зображеннями, зробленими власноруч. Очікує на результати, хіба що іноді ставить кілька запитань щодо місця, де були зроблені фото, часу доби, свідків, просить порівняти одяг. Завдяки фото вдається зробити максимум. Таки доводимо, що загиблий за версією слідства і людина на фотокартках – дві різні особи. Одяг не співпадає. Метадані фото додають певності – різниться також і час, в який загинули ці двоє. Слідчий радше до себе говорить:

  • Справді, не той загиблий. Доведеться шукати далі. Десь же має цей чоловік проходити по експертизах, його ж рятувальники кудись забирали, – зітхаючи каже чоловік і роздруковує зо два десятки сторінок протоколу опитування.

Власне, побачивши на столі зображення чоловіків у зелених камуфльованих куртках і темних штанях, довго намагаєшся зрозуміти, як хоч щось можна розгледіти. Розмиті, нечіткі картинки, часом – стопкадри з любительських відеозаписів. Немов змалювали з твоєї голови. В цей момент починаєш розуміти, з якої причини слідчі можуть сплутати загиблих. Адже половина активістів Майдану – це чоловіки середньої статури та зросту, у темно-зелених куртках і чорних або сірих джинсах. Для деталей потрібні були б якісніші фото, але на жаль. Слідчі просять поділитися фотографіями. Кажуть, самі готові їх забрати. Навіть ладні приїхати будь-куди, аби сенс був. Скаржаться: всі обіцяють поділитися, але слова дотримують одиниці.

Читайте також: Справа Зінченка-Аброськіна. Перші потерпілі

Підписуємо протокол: кожну відповідь і кожну сторінку. По ходу вносимо кілька правок. Зі спогадів вихоплюється ще кілька фактів. Слідчий просить не зникати й бути на зв’язку – на черзі слідчий експеримент, на який бажано було б з’явитись.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено