Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 січня

За рибу гроші-1

Усе не просто погано, все дуже погано. Український Майдан парадоксальним чином не покращив стану й статусу української мови в Українській державі, понад те, частково зняв це питання з актуального порядку денного, заганяючи проблему вглиб суспільного підсвідомого, й вона може звідти випірнути в зовсім несподіваному й небажаному вигляді.
Матеріал друкованого видання
№ 1 (425)
від 14 січня

Постмайданне суспільство з певним полегшенням, без уважного, зосередженого обговорення, by default погодилося на певні нібито константи нової України: політична нація, вільне співіснування різних етносів і культур, формальний статус державної мови, життя все розставить (або вже розставило) по поличках... Спокуса з понеділка на вівторок опинитися в європейській системі координат спонукала прийняти бажане за дійсне.

Серйозний аргумент на користь того, що мовне питання нібито втратило актуальність: солдати на передовій, які боронять Україну від безжального, підступного й лицемірного зовнішнього ворога, значною мірою російськомовні. Статистики немає, але особистих свідчень не бракує. Раніше те саме говорилося стосовно Майдану, і це також була правда. Сплеск правдивого, невигаданого патріотизму, який визначає себе у виразно українських декораціях, — вишиванка, гімн, національні звичаї, не кажучи про нечуваний сплеск соціальної активності, — може на якусь мить переконати в тому, що проблема більше не на часі. І вже досвідчені західні політологи констатують із задоволенням та співчуттям наявний status quo — нібито реальний безконфліктний білінгвізм — мало не як приклад для інших європейських держав.

Ще торік президент чітко й недвозначно декларував державні пріоритети в мовній політиці: всебічна підтримка, позитивна дискримінація на користь української, ніяких компромісів (ну й, звісно, англійська, англійська!). Попри важливість самих по собі таких заяв із вуст першої особи, на практиці жодних помітних зрушень не сталося. Динаміка в пропорціях українсько- й російськомовного контенту на телебаченні та радіо спостерігається радше негативна; досі домінує російськомовний друкована преса (постійний моніторинг не ведеться, але періодичні дослідження дають кричущі результати); трішечки покращилося представлення української книжки в торговельних мережах після того, як вони перейшли до українських власників, принаймні офіційно; досі панує російськомовний продукт у популярній культурі, зокрема музиці. Ніяк не контролюється реальний мовний режим у викладанні в школах і вишах (практично відтворюється маячня часів Дмитра Табачника: російська пропаганда скаржиться на закриття російських шкіл, у реальності ж номінально українські були й залишаються російськомовними), алгоритм совка з притаманним йому «принципом вітрини», інакше кажучи, показухою невпинно відтворює себе й через чверть століття.

Український Майдан парадоксальним чином не покращив стану й статусу української мови , понад те, частково зняв це питання з актуального порядку денного

Певний прогрес спостерігається в побуті, коли буквально з кожним днем більше людей у, на перший погляд, тотально російськомовному середовищі великих міст на Сході, Півдні та в Центрі послуговується українською без особливих травм. Дедалі частіше в «точках контакту» (магазин, банк, автозаправка, державна установа тощо) до вас звертаються українською, і це, на відміну від попередніх років, сприймається як цілковита норма. Хоча, заради справедливості, можна згадати й протилежні факти (ресторани, кафе, якісь сервіси, зокрема таксі). Так чи так, а прогрес, якщо він і є, половинчастий і не в змозі зняти конфлікт, а конфлікт є. Є!

Перш ніж продовжити розгляд ситуації й шляхів виходу з неї, варто повернутися на кілька кроків назад і ще раз окреслити проблемні точки, а також ревізувати аргументи стосовно кожної з них.

1. Чим українська краща від російської?    
2. Чи можна в Україні називати російську «мовою ворога»?
3. Чому україномовні українці почуваються ображеними, дискримінованими в поточній ситуації?
4. Чому російськомовні українці не визнають свого привілейованого становища?
5. Чи є бодай суб’єктивні підстави для розмови про «утиски» російськомовних українців?
6. Чому білінгвізм не є виходом із ситуації?
7. Що таке взагалі білінгвізм? Чи адекватно це поняття описує реальність?
8. Чи є точніші, досконаліші моделі, які допомогли б зрозуміти конфлікт і знайти вихід із нього?
9. Чому варто чинити опір природному (природному?!!) ходу речей?
10. Чи повинна держава втручатися в ці процеси?
11. Чи можливе в українських умовах використання досвіду будь-якої іншої країни зі схожими проблемами? Якої саме?

Відмова чи ухиляння від відповіді бодай на одне з цих запитань означатиме всього лише капітуляцію з передбачуваними наслідками. У наступних числах Тижня я спробую максимально відверто й навіть неполіткоректно відповісти на кожне з них.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено