Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 січня

Неминучість бою

Ті, хто завзято голосував за зміну статус-кво Криму в березні 2014 року, навряд чи усвідомлювали, що чекає на нього в недалекому майбутньому. А ті, хто не став жертвою масового психозу під назвою «Кримнаш», уже тоді розуміли, що півострів увійшов у добу швидше драматичну, ніж щасливу...

Події змінювали одна одну моментально, мов у калейдоскопі, – від 27 лютого (коли рано-вранці невідомі в камуфляжах, роззброївши охорону, проникли в головні адміністративні будівлі Автономної Республіки Крим і вивісили на них російські триколори) й до «референдуму» 16 березня 2014 року, який було проведено наспіх під наглядом російських військовослужбовців із безліччю порушень.

Україна втратила півострів безвільно й без опору. Ті, хто не розучився мислити, з болем у серці, не сподіваючись нічого змінити, спостерігали за трагедією, що коїлася в них на очах: за відходом українських військових, котрі так і не дістали наказу захищати Батьківщину, за втратою надії на нове життя, яке починала будувати країна після Майдану...

Ці події продемонстрували те, що стало одкровенням для материкової України: кримські татари, чиї відносини з офіційним Києвом після початку масової репатріації наприкінці 1980-х були зовсім не безхмарними, виявилися більшими українськими патріотами, ніж десятки тисяч етнічних українців Криму, котрі українцями так і не стали...

Дальші події показали, що, як і після першої анексії півострова Росією в 1783 році, кримські татари стали найуразливішим сегментом його соціуму. Їм, на відміну від українців, нікуди втікати: вони не мають іншої батьківщини, і багато хто не їде звідтіля тільки із принципових міркувань: не покидати єдиної і вже не раз утраченої вітчизни... Десятки заарештованих, кілька зниклих безвісти, по-звірячому закатований патріот Решат Аметов, вбивці яких так і не були знайдені, розгром представницького органу Меджлісу кримськотатарського народу, недопущення на батьківщину визнаних національних лідерів Мустафи Джемілєва й Рефата Чубарова, переслідування ФСБ активістів національного руху – ось короткий підсумок півтора року після анексії.

Ці місяці протверезили навіть найзатятіших прихильників «Кримнашу»... А страх зробився невід’ємною частиною загального життя... Як же швидко, виявляється, це може статися...

Друга анексія Криму Росією в березні 2014-го – це той нечастий випадок, коли трагедія заторкнула всіх. Навіть тих, хто спершу цього не усвідомлював, а може, не розуміє і досі...

Окрім сьогочасної вигоди та підвищення рейтингу однієї-єдиної особи це ще й масштабні втрати і трагедія багатьох людей: безнадійно зіпсуті на довгі роки відносини України та Росії, вимушений від’їзд тисяч кримчан, статус не визнаної світом території, куди «не ходять поїзди», а літаки курсують хіба що через Росію...

Коли почнеться ця щоденна боротьба за Крим, тоді кожен крок наближатиме до перемоги

Найважче тим кримчанам, котрі не мріяли про таку переміну долі; нещасні й ті, хто змушений був покинути півострів, бо вони живуть думками про втрачену батьківщину, й ті, хто залишився в окупації: для них це постійний пошук способу виживання в країні, що стала їм умить чужою.
Кримська проблема сьогодні бачиться глухим кутом, клубком суперечностей, які нібито вже неможливо вирішити, і єдине, що реально, – залишити все як є... Однак і це вічний докір Європі, США, та й совісній частині російського соціуму за малодушність і, по суті, легалізовуване щодня злодійство, за політику вмиротворення агресора, якого вмиротворити неможливо...

Життя не завжди готує щасливе майбутнє, але з будь-якого найбезвихіднішого, як може здатися на перший погляд, становища є принаймні один вихід...

У випадку з Кримом він такий: повернути півострів Україні. Зробити це означає не просто «все поставити на місце», а й будувати, за словами Анґели Меркель, «європейський світоустрій» усім спільно («Ми хочемо [...] будувати європейський світопорядок разом із Росією, а не проти Росії. Але не можемо відмовитися від наших принципів. Анексія Криму – це порушення міжнародного права»).

Будь-яка війна, а з нею і окупація скінченні. Сьогодні Київ має шанс довести, що Крим ніякий не «подарунок» Росії УРСР зразка 1954 року, не примха химерного Микити Хрущова, а екзистенційно, життєво важлива частина нової європейської держави Україна й за нього треба боротися, принаймні щоб зберегти гідність і честь... Це будуть і постійні баталії на дипломатичному фронті, і жорсткіші заходи, як-от економічна та енергетична блокада півострова. Чому? Похід до лікаря може бути неприємною і болючою процедурою, але хіба дорікають йому за біль, завданий в ім’я одужання?

Боротись і не перемогти й програти, навіть не намагаючись боротись, аж ніяк не те саме... І коли почнеться ця щоденна боротьба за Крим, тоді кожен крок наближатиме до перемоги...
Станеться це у 2016 році? Пізніше? Очевидним є головне: без цього прекрасний півострів Крим буде вічно маргінальним, забутим Всевишнім і всім світом «островом невезіння»...

Цей матеріал опубліковано у спецвипуску Світ у 2016



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено