Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 грудня, 2015

Чорний квадрат у чорній скриньці

А вона взагалі є чи її немає? Це я знову про сучасну українську культуру — як у вузькому сенсі, як кажуть, «культурку», себто сучасні художні практики («ВВ» та ансамбль Вірського, Ройтбурд і Гапчинська, Іздрик та Шкляр), так і в загальному, як артикульовану ієрархію цінностей, втілену в корпусі текстів та артефактів.
Матеріал друкованого видання
№ 48 (420)
від 3 грудня, 2015

Питання друге, уточнювальне: якщо вона таки є, звідки сучасний українець може про неї дізнатися? Яким чином він може стати її споживачем? Поясніть, якщо можна, покроково. Припустімо, ви столичний мешканець. Тоді ви можете не пропускати заходів у «Мистецькому Арсеналі» та книгарні «Є» і якось триматися в тренді. Якщо ж ви живете в Броварах, Миколаєві, Кагарлику, вам доведеться задовольнятися гастролями Іво Бобула або програмою «Голос країни», як сказав її продюсер без тіні жарту, цитую, «обличчям української культури».
Фокус у тому, що не лише профани, а й учасники процесу часто-густо не знають одне про одного. Якщо культуру сприймати як систему, де кожен елемент так чи так залежить від кожного, то... ніякої системи не виходить. Не збираюся відкривати Америку: все, що я стверджую, лежить на поверхні й навіть усвідомлюється деякими учасниками процесу.

Культура — це відбір і вибудова ієрархій (у цьому сенсі постмодерн, який передбачає рівноправність усіх без винятку висловлювань, — гігантська містифікація). До самісінького XIX століття таку функцію переважно виконували монархи-замовники, при дворі яких оберталися професійні митці, й визнання генія Леонардо визначалося смаком Франциска I. З появою ринку, зокрема ринку ідей, паралельно поставали інститути ранжування авторів та їхніх творів, не завжди справедливі, але все одно ефективніші за капризи якогось Медічі. І на першому місці серед цих інститутів була критика в пресі.

Якщо української культури немає в медіа, то її немає. Є окремі чудові письменники, виконавці, режисери. А культури немає

Критика — ось той екран, який створено для умовної, наскільки це взагалі можливо, об’єктивації та рефлексії культурних процесів, решта (салон, приз, конкурс, фестиваль, рейтинг, аукціон etc.) допоміжні. Недарма постать критика, рецензента була об’єктом агресії серед творчих спільнот упродовж минулих двох століть. «Митець — критик — преса — аудиторія» — ось схема взаємодії культури нової та новітньої історії. Якщо вийняти із цієї конструкції бодай одну ланку, вона посиплеться. Залишаються неформальні зв’язки, сарафанне радіо, тим більше що контингент Салону в нас карикатурний і мистецькі досягнення не є предметом його концентрації.

У цивілізаціях, на які ми нібито орієнтуємося, від рецензії в газеті може залежати доля книжки чи вистави (як і, до речі, колекції prêt-à-porter), а людина, що хоче почуватися «ввімкненою в розет­ку» (французький вираз якраз для такого випадку), починає день із літературної колонки в Nouvel Observateur. Важливо розуміти, що без New York Times, New Yorker, New York Review of Books не було б ані гігантського книжкового супермаркету Barnes & Noble (хто був у Нью-Йорку, зрозуміє), ані Amazon.com. Критики Роджер Еберт й Ендрю Серріс — така сама частина кінопроцесу, як режисери Мартін Скорсезе й Вуді Аллен. Престиж арт-критика (і, до речі, його матеріальний статус) не менший, ніж економічного оглядача того самого видання.

Так от, повертаючись до України, ні­які державні програми з підтримки книжки, навіть якщо зробити їх кристально прозорими й нелипучими, ніякі «заходи з популяризації» не матимуть жодного — повторюю, жодного! — ефекту, якщо вони не висвітлюватимуться належним чином у ЗМІ, причому не разово, а систематично, регулярно, часто, настирливо й надокучливо. І не напівграмотними вчорашніми випускниками журфаку вчорашнього ПТУ, а кваліфікованими фахівцями, яких не соромно читати. Зараз, щоб нарахувати таких, — не просто досвідчених, а ще й відомих й авторитетних, — пальців на обох руках вистачить. Видань, у яких відділ культури не перебуває на правах пасербиці, так само.

Читайте також: Не для себе одного

Моє завдання не давати рецепти, я їх не маю, окрім як, звісно, розбудувати економіку, запустити ринок реклами й ЗМІ, розвивати якісну пресу... Я лише хочу привернути увагу. Як висловлювався один нахабний американський телепродюсер: «Якщо ми не повідомляли, що Сомалі бомбили, то Сомалі не бомбили». Якщо української культури немає в медіа, то її немає. Розумієте, немає! Є окремі чудові письменники, книжки яких видаються накладом 2 тис. примірників на 40-мільйонну країну, є чудові виконавці, які стають відомими після того, як їх запросили до Карнеґі-хол, є класні режисери, про яких згадують після скандалу з висуненням на «Оскара». А культури немає.

І кінцевий результат: вата в головах, бездумна п’ята колона, війна, смерть. І не кажіть, що мене занесло.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено