Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 листопада, 2010

Куди?

Спробуйте довести своєму чаду (та ще й у тому віці, коли слово батьків важить найменше), що брати хабарі аморально, якщо однокласника до школи привозять на «Бентлі»
Матеріал друкованого видання
№ 47 (160)
від 19 листопада, 2010

Уявіть, що вам п’ятнадцять. Я розумію, що багатьом це важко, але зробіть над собою зусилля. Воно того варте, якщо ви справді бажаєте розібратися в сьогоденні. Вважайте, що отримали спеціальний оптичний прилад: якраз у цьому віці закладаються перші «дорослі» стратегії подальшого життя, визначаються власні, а не запозичені й не успадковані механічно цілі та цінності. Отже, уявіть, що вам п’ятнадцять, і спробуйте зрозуміти, чого прагнути, про що мріяти й куди рухатися, виходячи з того, що пропонує вам (їм, п’ятнадцятирічним) нинішня Україна. Просто поставте себе на їхнє місце.
Жодна молода людина не мріє бути лузером. Вона орієнтується на моделі поведінки й зразки успіху, які може спостерігати в реальному житті. Звісно, не все так просто: зразки мають бути трансформовані й схвалені товариством однолітків, тією референтною групою, до якої належить юний суб’єкт, але первинним у виборі все одно є набір можливостей, наданий світом дорослих. Інколи, щоправда, трапляється так, що наявний асортимент не влаштовує прийдешнє покоління, тоді раптом починаються заворушення й акції непокори, але, будьмо відверті, Сорбонна та Вудсток займали лише відносно просунутий прошарок молоді, решта ж або рухалася у фарватері, або й далі реалізовувалася в традиційніший спосіб.

Тож про які сценарії долі можуть мріяти сьогоднішні українські підлітки? Колись, років двадцять тому, суспільство з подивом з’ясувало, що найпривабливішою для тодішніх дівчат була кар’єра валютної повії. Не впевнений, що то не було звичайною журналістською качкою, але запам’яталося. І ось переді мною результати справжнього опитування серед учнів 11-го класу однієї звичайної школи – не столичної, але за мірками свого міста, великого обласного центру, досить престижної. На те, щоби вважатися серйозною соціологією, вони не заслуговують, проте матеріал для роздумів дають. Отже, top list професій, про які мріють завтрашні випускники: серед хлопців – діджей/рок-музикант, тату-майстер, кріейтер у рекламній агенції, спортсмен (у місті великий футбольний клуб), податковий інспектор (?!); поміж дівчат – модель, поп-співачка, власниця ресторану, бізнес-вумен, домогосподарка.

Екзотика, випадковість, чудернацтво, фронда? Ні, цілком адекватне відображення світу, що нас оточує. Ну добре, минули часи, коли діти хотіли стати мандрівниками, моряками, льотчиками, хірургами, фізиками-ядерниками, космонавтами, – проїхали. Але що треба зробити з країною, щоби підліток мріяв стати податковим інспектором? А, власне, точнісінько те, що відбувалося впродовж останніх років, однаково як під «патріотичною», так і під «антинародною» владою. Юнак весь цей час уважно спостерігав і зробив свої висновки, ким треба бути, щоби «тусити» в клубі, затягувати в ліжко «кльову тьолку», сидіти за кермом «класної тачки», а інших способів наповнити своє життя якимось сенсом його не навчили.

Хто не навчив? Батьки? Школа? Держава? Еліти? Так, і батьки, і школа, і держава, і еліти. І церква (менше про будівництво треба думати, а більше про катехизацію). Вони, себто ми, всі вперто демонстрували безальтернативність нашої локальної версії світоустрою, тобто не лише критичний брак елементарного уявлення стосовно того, як можна облаштувати життя, а й фатальну відсутність переконливих критеріїв, за якими цю версію можна було б засудити.

Що стосується родини, то в неї арсенал засобів переконання найбідніший: спробуйте довести своєму чаду (та ще й у тому віці, коли слово батьків важить найменше), що брати хабарі аморально, якщо однокласника до школи привозять на «Бентлі». На одній шальці терезів твоя мораль, а на іншій – «Бентлі». Вперед, доводь!

Про школу, мабуть, також не варто. Чого від неї вимагати, якщо в національному масштабі її очолює такий моральний авторитет. Слід лише низько вклонитися тим окремим подвижникам, які, попри все, роблять свою справу. Їм так само важко з аргументами, бо поміж моїх знайомих учителів немає жодного, хто їздив би на роботу машиною, навіть поганенькою «Ладою».

Ну й що робитимемо? Варіантів не так багато. Або повіситися – не дочекаються. Або, як у старому анекдоті, «палити сільраду» – неконструктивно, а з позиції журналіста ще й непрофесійно. Або зосередитися на тому, що можуть робити люди, озброєні папером і мережею: розповідати якомога більше про інших – про нормальних, гідних, успішних і веселих українців. Оголосити мобілізацію й щодня доводити, що в країні не бракує чесних облич. Не чекати ж чергового Майдану, тільки щоб у цьому переконатися. Хоча.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено