Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
31 жовтня, 2015

Європейський суперклей

Після виборів. На тлі харківського шоку. І київської передбачуваності. І дніпропетровської надії. Поговорімо вже про Україну. Бо сам собою Харків не Україна. І Дніпропетровськ окремо взятий не Україна. І тим більше Київ не Україна. Без Коломиї, Кобеляк, Корсуня, Краматорська й сотень міст, містечок і сіл, без решти 40 млн українців, які мають звичку обирати нам усім то Януковича, то Порошенка, то Джемілєва, а то раптом Королевську, електоральні пригоди в обласних центрах важать небагато.
Матеріал друкованого видання
№ 43 (415)
від 29 жовтня, 2015

Я, власне, взагалі не про те. Самоврядування самоврядуванням, але доки одна окремо взята громада варитиметься у власному казані, вона не зможе успішно протистояти адміністративному й матеріальному ресурсу місцевих князів і князьків, зайве й казати про «подарунки» столичної влади. Кожен регіон, кожен населений пункт може врятувати єднання по горизонталі з такими самими спільнотами, сусідніми й зовсім далекими. Уперше після довгої перерви відчуття єдності — не ілюзію, а цілком адекватне відчуття — дав Майдан. Тут справді були представлені всі регіони. Тут ми відчули себе єдиними, попри все попереднє пропагандистське сміття. Але тут окреслилась і проблема. Єдність будувалася через Київ. Дніпропетровські й криворізькі, буковинські й закарпатські десанти не були пов’язані між собою, їхні бійці знайомилися між собою вже тут, на Майдані. Утім, ішлося про найактивнішу частину народу. Не про так званих обивателів…

Цього як мінімум дві причини. Перша — занедбаний простір. Торік я вперше їхав з Івано-Франківська до Львова машиною. Нещасних 130 км ми долали чотири години, зупиняючись перед кожною ямкою, кожною вибоїною, проклинаючи місцеву владу й Мінінфраструктури (тепер кажуть, її ремонтують за півмільярда гривень, побачимо). Та й три години потягом теж не рекорд Ґіннесса, боюся, до 1914 року їздили швидше. І це Галичина, яку решта країни сприймає як моноліт!

Друга причина — важкий спадок, у цьому твердженні ані краплі іронії. У радянській імперії всі комунікації, як адміністративні, так і економічні, будувалися через центр. У РФ це спостерігається ще наочніше, ніж у нас: провідний російський географ Лєонід Смірняґін звернув увагу на те, що кордони, наприклад, між Курською та сусідньою Липецькою областями можна роздивитися на супутникових знімках у вигляді зон запустіння, це означає, що товарообіг і соціальні контакти між ними практично відсутні. Усе через Москву.

без вільного перетікання енергії та ідей по горизонталі країна залишиться механічною сумою територій і населення, які тримаються вкупі тільки завдяки адміністративним важелям та силою звички

Це цілком суперечить європейському принципу побудови міжрегіональних зв’язків, особливо усередині Шенгенської зони. Друзі у французькому
Страсбурзі запевняють, що в їхньому повсякденному житті сусідні німецькі міста присутні значно більше, ніж далекий Париж. Я не кажу, добре це чи погано, але така тенденція. А в нас, як відомо, до війни три чверті мешканців Донецької області ніколи не виїздили за її межі (по країні аналогічна цифра — 36%). У цій фізичній і ментальній ізоляції чи не найвагоміша причина тамтешніх «ватних» настроїв.

Тож реформа самоврядування об’єктивно може сприяти дальшому заляльковуванню регіонів і навіть в окремих випадках сепаратистським настроям: на конкретні рухи пороху навряд чи вистачить, але шантаж цілком імовірний. Варіантів запобігання не так багато. По-перше, відбудова транспортної інфраструктури. Це мусило б стати одним із пріоритетів держави, не лише економічним, а й соціально-політичним: мобільність в усіх напрямках, а не тільки в бік столиці, найкраще сприяє господарським взаємодіям і запобігає застою, тут нема про що сперечатися.

По-друге, особисті контакти. Після Майдану активним прискорювачем зв’язків між людьми стала вій­на. Здорова армія склеює країну навіть у мирний час, а на фронті це відбувається швидше й надійніше. Це соціальний капітал, який по закінченні бойових дій важливо не розтринькати.

Читайте також: Олігархи знову поділили Україну

Ну й, зрозуміло, діяльність місцевих активістів. За браком повноцінних партій, які ґрунтуються на ідеології, будуючись знизу (а також сильних профспілок та єдиної церкви), у найближчому майбутньому слід чекати об’єднання розрізнених осередків небайдужих українців у загальнонаціональні громадські рухи. Власне, вони створюються на очах, тільки не всяк здатен наразі відрізнити їх від уже звичних «грантожерів» (до речі, у самому факті фандрейзингу, зокрема й за кордоном, не бачу нічого поганого, питання лише в ефективності). А без людського єднання на низовому рівні, без вільного перетікання енергії та ідей по горизонталі поза будь-яким формальним чи неформальним центром країна залишиться механічною сумою територій і населення, які тримаються вкупі тільки завдяки
адміністративним важелям та силою звички.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено