Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 вересня, 2015

Коли мовчать гармати

На Донбасі не стріляють. Епізодичні ексцеси й провокації чомусь не рахуються, так само як і рейди ворожих диверсійних груп, хоча від них також гинуть українці. Гаразд, хай буде так: відкритих бойових дій немає. Не відомо, чи надовго.
Матеріал друкованого видання
№ 38 (410)
від 24 вересня, 2015

Не виключено, що нове загострення станеться після запланованого Кремлем бенефісу свого головного фігуранта на Генасамблеї ООН, тобто коли зникне потреба в сприятливому інформаційному тлі. Виходитимемо з гіпотези, що перемир’я — це надовго. Яким чином українці використають хай тимчасовий, хай непевний і багато в чому принизливий, але мир?

Насправді кожен день так чи так роз’їдає залишки віри, позитивні сигнали суспільству перекриваються негативними, і баланс, схоже, не на користь нової України. Кожен успіх — справжній чи уявний — на шляху реформ викликає зустрічні запитання. Патрульна поліція відразу завоювала симпатію громадян, а що там із трансформацією решти правоохоронних органів і, головне, судової гілки влади? Театралізований арешт під куполом дрібного хабарника тільки нагадав про безкарність винних у розстрілі Майдану, стовпів «вертикалі» Януковича й відвертих навколовладних сепаратистів. Запровадження електронних закупівель і збереження в недоторканості інших корупційних схем.

Утім, є істотна різниця між теперішніми симптомами соціальної депресії й розчаруванням осені 2005 року. Нинішній громадянин досвідченіший, відповідальніший, його ідеалізм значно доросліший, фактично йдеться про нове покоління українців, які сформувалися вже за часів незалежності й мають відносно чітке уявлення про бажану модель майбутнього устрою країни.

Читайте також: …що все не намарне

І зовсім уже принципова відмінність поточного моменту: патріотизм. Нині він заволодів тими, хто 10 років тому сповідував у кращому разі лояльність, у гіршому — глибоку байдужість до українського проекту. Перепрошую за банальність: за що стояли на Майдані? Як максимум, в ідеалі — щоб усе було, як в ідеальній (тобто уявній, майже неіснуючій) збірній Європі... Як мінімум за те, щоб знищити огидну монополію на владу, яка, зрештою, зводилася до централізованого дозволу сьорбати з корита. Мінімуму досягнуто: монополії немає. Є відверте, часом нахабне змагання різних сил, але змагання!

Які ж сили сьогодні конкурують в Україні за визначення подальшого порядку денного? Їх неважко перелічити: а) магнати (вони ж великий бізнес, вони ж «олігархи», хоча від останнього визначення ми вже пропонували відмовитися за невідповідністю форми змісту); б) бюрократія; в) громадянське су­спільство. Не забуваймо ще про г) — спецслужби братнього агресора, які здатні чинити вплив на п. а та б. Армія неоднорідна (і розподіл проходить не лише по лінії окоп/паркет), дрібний і середній бізнес позбавлені суб’єктності, волонтери розпорошені, інтелектуали тим більше. Політичні партії, преса — здебільшого департаменти тих чи інших бізнесових груп, див. п. «а».

Старі еліти (п. а, б) взагалі нічого не навчилися за звітний період, і це змушує остаточно відмовитися від ілюзій щодо їхнього переродження, перезавантаження й перегляд мотивації. Єдине, що вони розуміють, — прямий тиск з боку суспільства. До того ж, на щастя, вони відчутно інфільтровані небайдужими пасіонаріями, зарядженими на зміни. Ще маленька позитивна новина: втаємничені люди стверджують, що нинішня адміністрація перша, яка безпосередньо працює із соціологією, тобто відстежує суспільні настрої й готова з ними як мінімум рахуватися (або їх використовувати). Навіть спонтанні кампанії протесту в соціальних мережах з того чи іншого локального приводу подекуди викликають несподівано оперативний feedback, причинно-наслідковий зв’язок якого легко простежити. Щоб донести свою думку до тих чи інших владних структур (наприклад, органів обслуговування потреб громадян), достатньо різних форм, деякі з них старі, як сама демократія, деякі — надбання цифрового постіндустріального світу. У будь-якому разі робиться це не самотужки, і форми гуртування та самоорганізації активістів достатньо відпрацьовані за останні півтора року.

Читайте також: Як я бачу перемогу у війні

Звісно, існує небезпека: як визначити тонку межу між «розгойдуванням човна» — об’єктивно в інте­ресах чи буквально на замовлення сусіднього Мордора (не забуваймо про постійно актуальний п. г) — і таким комфортним непротивленням внутрішньому злу в умовах зовнішньої війни? Немає універсальної збірки правил на кожен випадок, натомість кожен із нас має людей, із якими він може порадитися, визначити пріоритети та об’єднатися заради досягнення спільної мети. Банально? Іншого шляху ще ніхто не винайшов. Інакше Лі Куан Ю, а його на обрії не видно.

Хай там як, а свобода сама по собі, навіть не підкріплена ані економікою, ані інститутами, чогось таки варта. Стара пострадянська система чинить опір, було б дивно, якби не чинила. Але об’єднання вільних людей здатне її похитнути вже сьогодні. Програми реформ не пишуться масами, для цього є експерти, але в умовах вільної України саме запит і активна позиція мас здатні домогтися їх запровадження та незворотності.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено