Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 вересня, 2015

Чи можна уникнути «глобального Мінська»?

Напередодні відкриття сесії Генеральної Асамблеї ООН Владімір Путін зробив очікувану заяву щодо свого бачення системи безпеки євроатлантичного простору. Воно полягає, зокрема, у «неподільності безпеки» та неприпустимості сприяння «державним переворотам». Більш вишуканою мовою таку ідею нового світового порядку викладено у статті колишнього міністра закордонних справ Росії Іґоря Іванова. Той вважає, що майбутня сесія ГА ООН могла б ініціювати світову конференцію, яку можна було б порівняти з «постреволюційним» Віденським конгресом 1815 року. Чи опинилася б тоді Україна перед загрозою «глобальної мінської угоди»? Чи може держава протиставити їй альтернативну стратегію набуття членства в НАТО?
Матеріал друкованого видання
№ 37 (409)
від 17 вересня, 2015

Новий «Віденський конгрес» саме зараз навряд чи можливий. Російсько-український збройний конфлікт піддав сумніву міжнародні безпекові договори, особливо ті, у котрих як суб’єкт братиме участь РФ.

Москва використовуватиме енергетичні, а може, й фінансові важелі як примусу, так і заохочення Києва до прийняття зобов’зань не вступати в НАТО та якнайбільшого сповільнення інтеграції з ЄС. Попри оптимістичні меседжі уряду, вітчизняна економіка все-таки залежна від російської, тому можливості впливу РФ на Україну є реальними.

Читайте також: Гібридні виклики міжнародного гуманітарного права

Так само із застереженням слід розглядати можливості євроатлантичної інтеграції України. На жаль, позиція великих європейських членів НАТО, перед­усім Німеччини, щодо участі Києва в Альянсі не змінилася. Україна є об’єктом допомоги, партнером, але ніяк не членом західного світу й системи безпеки. Ідеться не про якісь непереборні «цивілізаційні» детермінанти, а про стереотипи та, передусім, про відсталість наших інститутів. У новій Стратегії національної безпеки України правильно зазначено: «…інституційна слабкість, непрофесійність, структурна незбалансованість органів сектору безпеки і оборони; недостатність ресурсного забезпечення та неефективне використання ресурсів…»

Іще одне джерело ризику, яким може скористатися Росія, — це спроба відновлення дебатів «за» та «проти» членства в НАТО, які радикалізували б суспільну думку. Політичні міркування та подекуди брак фаховості спонукають представників деяких українських політичних сил до інтерпретації положень Будапештського меморандуму як міжнародно-правових гарантій. Можливо, це відбувається тому, що міжнародна безпекова система все ще сприймається не як результат домовленостей і балансу потуг та інтересів, а як аналог Варшавського договору, де СРСР тепер мають замінити США й НАТО, які начебто повинні субсидіювати безпеку України. Насправді в неї сьогодні є безпекові партнери, але немає жодної держави-союзника. Справедливе твердження, що ЗСУ стримують агресію Росії, нівелюється стратегічним розумінням Заходу, що російсько-українська війна є все-таки обмеженим конфліктом, а ймовірність появи «зелених чоловічків» у країнах «старої» Європи насправді не така висока. Ще одним доказом непрофесійності є інтерпретація у ЗМІ планів відкриття представництва НАТО в Україні майже як ознаки очікуваного вступу держави до Альянсу. Попри статус і певну символічність дипмісії, по суті, йдеться про технічно-формальне врегулювання роботи діючих офісів НАТО в Києві. Проте виключно такий «песимістичний» погляд був би однобоким. США та великі країни «старої» Європи не миряться з російським ревізіонізмом, тому Чорне море відвідують американські військові кораблі, працюють санкції ЄС, а НАТО проводить великі навчання в Україні — значною мірою із прагматичних міркувань. Про це влучно висловився заступник генсека НАТО Джиммі Ші: «…сприяння Україні є не лише моральним обов’язком допомогти державі упоратися з викликами для її демократії, вона, окрім того, в інтересах безпеки всіх членів Альянсу».

Читайте також: Російські ЗМІ як дзеркало агресії

І саме така ситуація для Києва означає, що партнерство з НАТО має свій сенс. Цікаво, що Стратегія національної безпеки України передбачає розвиток сумісності з північноатлантичними державами, допомогу в розвитку Сил спеціальних операцій, реформування органів безпеки, навчання наших офіцерів, вишколи тощо. Понад те, США й НАТО уникають прямої відповіді, чи втручатимуться вони у збройний конфлікт у разі його ескалації, а такий варіант не цілком виключений. Тому варто підтримати рекомендації експертів щодо розміщення озброєнь у сусідніх з Україною державах.

Таким чином, Києву не варто приставати на пропозиції Москви — гарантувати, що Україна в жодному разі не стане членом НАТО. Хоча, не виключено, вона «фінляндизується», як і свого часу сама Фінляндія, за несприятливої ситуації. Але це стане наслідком спротиву агресії і жодним чином не означатиме для нас кінця. Урешті-решт, така безпекова невизначеність краща за сіру зону, у якій досі перебувала Україна. Сьогодні вона стала надійним партнером Альянсу, тоді як його партнерство з Росією практично знівелювалося.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено