Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 серпня, 2015

Попередні підсумки

Мрія здійснилася. Це сталося 24 роки тому. Українцям пощастило. Як пощастило до того чехам, словакам, полякам, угорцям, а до того болгарам, а ще до того голландцям, а ще задовго до того іспанцям і ще багатьом-багатьом іншим націям: вони всі певного часу звільнилися від влади чужої імперії.
Матеріал друкованого видання
№ 33 (405)
від 20 серпня, 2015

Частково поталанило ірландцям: одна частина почала жити своїм життям, хоча друга так і залишилась у «спільному домі». Так і не усміхнулася доля шотландцям, баскам, курдам, уйгурам, і не відомо вже, чи усміхнеться колись. Випадок України унікальний лише її масштабом і тим, що вона перебуває в центрі геополітичного конфлікту між цивілізаціями. Якби Кремль хоч трохи встиг оговтатися від своєї немочі, якби не ситуативна політична розстановка (передусім у самій Москві), дідька лисого імперський монстр поступився б хоч клаптиком влади. Було б те, що в Ічкерії 1994-го або, власне, те, що й сталося згодом на Донбасі 2014-го. Тоді не сталося.

Чи можна сказати, що Україна здобула незалежність так уже безкровно? Станом на 1991 рік — так, а до того? Якби не криваві визвольні змагання після Першої світової, якби не безпрецедентна мінімум десятирічна партизанська вій­на після Другої, якби не численні, при цьому абсолютно безнадійні жертви дисидентського руху, якби не пасивний моральний опір до часу мовчазних патріотів, якби не та Мрія, то сама ідея незалежності була б похована під шарами інерції та звички. У цьому сенсі українці свою свободу вистраждали. Але правда й те, що більшість (можливо, ніде правди діти, очевидна) українців улітку 1991-го поставилася до історичного шансу, м’яко кажучи, прагматично.

Весь той рік у патріотичних газетах і просто на листівках поширювалися спокусливі дані: скільки Україна виробляє продукції, скільки споживає, як вона годує весь СРСР і як заможно заживе, щойно вона позбудеться союзного ярма. Лукава статистика, звичайно, не враховувала, що в основ­ній своїй масі промислова продукція республіки так чи так мала військове призначення, з’їсти її чи спожити якимось іншим способом було неможливо. Насправді ніякого дива не сталося, бо не могло статися: виробничі активи від початку створювалися під завдання централізованої та мілітаризованої соціалістичної економіки, значна частина з них за своїм рівнем у принципі не була готова влитися в міжнародну кооперацію, до того ж — і це, власне, головне — наявні кадри могли розвивати тільки ті навички, які набули в попередньому житті, тобто викручуватися й дурити начальство, тепер уже на свою користь. Уявлення про справжню економіку, вільний ринок, соціальні технології і, головне, базові цінності сучасної постіндустріальної цивілізації були надбанням одиниць. Боюся, навіть найяскравіші, найчесніші представники тодішнього націонал-демократичного табору навряд чи мог­ли дати собі раду із трансформацією наявного українського суспільства.

ми впритул наближаємося до межі, коли власні слабкості неможливо пояснити гірким спадком і чужими провинами

Зазвичай у таких випадках згадують практику денацифікації та демократичних перетворень у повоєнній Західній Німеччині, забуваючи, що початковий етап трансформацій відбувався в хімічно чистих умовах, під ретельним контролем окупаційної адміністрації, яка не залишала ані найменшого шансу на саботаж чи реванш. На жаль чи на щастя, ми такого досвіду не мали. Повинна була з’явитись як мінімум наступна генерація людей, що приймають рішення, вільних від радянських забобонів і лицемірства, достатньо навчених і відкритих світові. Звісно, сам собою вік іще не достатня умова спроможності (що доводять прецеденти різноманітних «юних команд» із порожніми очима), але, на жаль, необхідна. Потрібен був вантаж усіх розчарувань і зачарувань включно з двома сплесками громадянської активності 2004 і 2013 років, щоб суспільство відносно подорослішало й було готове висунути зрілий запит передусім політичному класові на справжні, а не декоративні перетворення.
Вочевидь, усе позитивне, що вже було здійснено в країні за 24 роки, годилося робити швидше й радикальніше. Проблема, як завжди, у суб’єктивному факторі. Іншими словами, невідомо, чи було це в принципі можливо з тим людським матеріалом, який ми отримали від совка. У такому разі можна собі дозволити репліку «адвоката диявола»: то, може, не варто було відокремлюватися за несприятливих обставин?

Навіть висуваючи це припущення заднім числом, у порядку тепер уже абстрактної гіпотези, я особисто не можу позбутися жаху. Уявити, що ми досі перебуваємо в братній сім’ї народів? Із її третьоримською системою координат? Із її логікою фортеці в облозі? Із її зневагою до волі цілих спільнот і окремого громадянина? Із її неповторною естетикою лицемірства? Насправді, визволяючись із братніх обіймів, ми щонайменше давали самій Росії шанс. Згадаймо давнє й широковідоме висловлювання Збіґнєва Бжезінського: «Без України Росія перестає бути імперією, а з Україною, підкупленою, а потому підкореною, Росія автоматично перетворюється на імперію». Таким чином, ми давали сусідові можливість спробувати інші шляхи, звільнитися від важкого спадку, змінити колію. Росія вирішила шанс зігнорувати, причому вирішила, як ми тепер бачимо, на базі широкого консенсусу. Тим гірше для неї.

Читайте також: Зона недоторканних

Казати, що ми використали власний шанс до кінця, поки що зарано. Але ми його хоча б не поховали. Отже, передусім привітаймо себе з тим, чого уникли (сподіваюся, назавжди). Ми відмовилися від сумнівного задоволення пишатися міццю держави замість поважати тих, із кого вона складається. Ми залишили позаду звичай цькувати меншість, думка якої не збігається із забобонами більшості. Ми порвали з наркотичною залежністю від постаті лідера, на якого перекладається наша особиста відповідальність. Ми забули, як загрожувати близьким сусідам і зовсім далеким країнам, із якими нам нічого ділити. Ми вже не стали такими, як стали (а якщо подумати, то завжди були) наші колишні «брати» по табору. Це вже безсумнівне досягнення, заради якого варто було йти у вільне плавання. Навіть якщо мова тільки про це!

Не всім можна пояснити, що свобода завжди краща за неволю, без варіантів. Що ж до економіки, то це лише частково наша провина. Хто зараз згадає про найпотужніший для свого часу газогін у Європі Дашава — Москва, саме в такому напрямку? Хто знає, що в кращі роки Україна видобувала майже 70 млрд м³ газу, який ішов на потреби «єдиного народногосподарського комплексу СРСР»? Хто пам’ятає, що сибірські родовища Уренгоя і Самотлора було розроблено силами українських нафтовиків, найдосвідченіших у країні (заради справедливості згадаймо також азербайджанських)? Висмоктали, пустили на вітер, обміняли на золото, яким підтримували революції в третьому світі. А потім приятелі з Москви дотепно жартували: «Укрáинская незалёжность (вони так вимовляли, їм це здавалося кумеднішим) — это когда нет никаких залежей». Можливо, тим краще. Принаймні натяк долі: в перспективі значно надійніше покладатися не на природні ресурси, а на людський потенціал. Ні, природні багатства — це корисно, тільки використовувати їх треба з розумом. Подивися через кордон і зроби навпаки.

Так, ми все ще перебуваємо в полоні свого минулого. Спільного минулого. Звідти байдужість і неситість влади (якби ми раніше залишилися самі, можливо, уже встигли б її перевиховати), звідти недовіра до ближнього, звідти опортунізм і нерішучість, звідти схильність до простих рішень. Але ми впритул наближаємося до межі, коли власні слабкості неможливо пояснити гірким спадком і чужими провинами.

Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Психологічна залежність від Москви обертається малоросійством»

Ми поступово, дуже поступово переходимо від «свободи від» до «свободи задля». Задля чого? Європейський прапор, під яким стояв Майдан, — це не стільки конкретний політичний маршрут, скільки символ певного набору цінностей, серед котрих на першому місці повага до окремої людини, решта — похідне. Імперія завжди будується згори вниз, вільна країна — знизу вгору. Попри весь повсякденний бруд, у якому вже важко звинувачувати будь-кого, крім нас самих, українці викристалізували свої колективні орієнтири й довели, що готові за них боротися навіть ціною власного життя. Це вже доконаний факт.

Господи, краще б не було ніяких випробувань, скільки можна! Але саме війна довела: нам є що боронити. Віру в майбутнє. Можливо, уявлення про нього частково підсвідомі, вони базуються на культурі (зокрема, культурі різноманітності), на напівзабутих традиціях демократії, на ледь зрозумілих символах, але серед них і чітко усвідомлені вимоги до себе та держави. Наша незалежність усе ще потенціал. І водночас уже енергія спротиву та енергія дії. Не кажіть, що це ідеалізм. Нація — це люди, об’єднані ідеями. Решта — географія.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено