Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
31 липня, 2015

Світло із Заходу

А запитайте самих галичан: запевняю вас, вісім із десяти скажуть, що вони єдині справжні українці, а решта так, несправжні або не до кінця справжні. Може, й не скажуть, але так промовчать, що вам самому стане соромно: чому ви не галичанин?
Матеріал друкованого видання
№ 30 (402)
від 30 липня, 2015

Звісно, я все пам’ятаю: і УПА, й дисиденти, й серйозні контингенти небалакучих вуйків на обох Майданах – без цього нинішньої України не було б, у кращому разі вона була б геть інакша. І все-таки відчуття певної винятковості в ставленні до решти держави не моя вигадка. Про це щиро й відверто пишуть самі тамтешні інтелектуали.

Галицький Міф (із великої літери), потужний і безкомпромісний, народився не вчора. Ще, здається, років сто тому почали говорити про український «П’ємонт» (нагадаю: в оригіналі йдеться про північноіталійську провінцію, її мешканці суттєво відрізняються від сусідів, у них і говірка особлива, а попри те, саме вони зібрали навколо себе всю країну, саме звідти на інші її території просунулося Risorgimento. Але з аналогіями я був би обережніший: П’ємонт – економічно найрозвиненіший край, це там нині виробляють відомі на весь світ автомобілі та комп’ютерну техніку. Самі розумієте: аж ніяк не дотаційний!

Читайте також: Ілюзія Галичини

Якби я не любив Києва такою пізньою зрілою любов’ю, то радо переїхав би до Львова, бодай на якийсь час. Або до Франківська. І не тому що кнайпи, і рок, і література разом із Форумом видавців (хоча частина письменників уже в Києві), і друзі, й натяки на атмосферу цісарської доби, а тому що там менше треба пояснювати, всі свої. Хоча не виключено, що це наївний погляд збоку, а на місці довелося б сперечатися.

уявлення, що по той бік Збруча українці етично досконаліші, бо на 20 років менше прожили під совітами, хибне

Так, галичани україномовні. Але ж Волинь і Закарпаття на тій самій підставі не претендують на якусь ментальну першість, до того ж таку кількість російського «шансону», як у Львові, я не чув навіть у довоєнному Луганську. Так, на Галичині ходять до церкви. Але добрі люди свідчать, що депутати Прикарпаття ніяк не моральніші за своїх колег, скажімо, з Київради (чи будь-якої іншої місцевої ради, просто столиця на виду), з єдиною поправкою на наявні ресурси для розкрадання. Так, галичани, безперечно, патріотичні, але не сказати чомусь, що останні хвилі мобілізації на Івано-Франківщині пройшли з більшим ентузіазмом, ніж на Дніпропетровщині. Що ж стосується додаткової європейськості, нібито успадкованої від бабці Австрії, то вона наразі залишається радше риторичним аргументом, аніж реальним фактором. Тим більше, що місцевий шарм – поліетнічність, багатокультурність – значною мірою втрачено, він хіба що більш-менш вдало реконструюється в попсово-туристичному варіанті.

Будьмо відверті: уявлення, що по той бік Збруча українці етично досконаліші, бо на 20 років менше прожили під совітами, хибне. Бацила рабства побила весь організм, і лікувати доводиться не окремі органи й не за хронологією зараження. А періодичні спалахи втоми чи істерики на кшталт: «Східняки, залиште нас у спокої зі своєю російськомовністю, своїми олігархами й своїм безладом, ми якось самі», – це, як на мене, трохи інфантильний психологічний шантаж. Ніхто насправді не збирається від’єднуватися, хіба що кожен індивідуально, шукаючи заробітку на захід від кордону.

Читайте також: Недосконала незалежність і просунута галицька інтелігенція

А ще мені здається, що Галичина дещо ображена. Адже якщо в культурі її представники незмінно посідають провідні позиції, задаючи рамки, визначаючи контексти, подекуди диктуючи моду, то в політиці практично немає вихідців звідти, які досягли б загальнонаціональної ваги («Свободу» можна не враховувати; попри походження її окремих лідерів та підтримку населення на Заході, це суто київський проект, а «Самопоміч» досі не набула власного обличчя). Тому в деяких емоційних заявах ніби читається за відомою аналогією: «Почуйте Галичину!» Та ні, я радше послухаю її візіонерів, які заздалегідь мислять масштабами всієї країни: Мариновича, Грицака, Глібовицького.

Сам собою галицький міф у його граничному варіанті – зворотний бік табачниківщини із трьома сортами України (я знаю, що не Табачник її вигадав, але в закінченому «художньому» вигляді він її найяскравіший представник). Міф – це зброя, якою треба користуватися, як і будь-якою іншою, за призначенням, із ретельним дотриманням вимог техніки безпеки. Усі ці розмови про «останній рубіж», «ос­тан­ню територію», мало не heartland... Завдання не в тому, щоб розширити Галичину до меж цілої держави в її кордонах, а в тому, щоб продемонструвати решті країни: українськість як така може бути конструктивною силою, рецептом успіху, а не джерелом розчарувань і комплексів. Скажу ще категоричніше: претензії на винятковість насамперед принижують самих галичан, не кажучи про шкідливість для всієї України.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено